Вилов бандюг по-науковому
- Автор: Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура Валерий Павлович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-65-0
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Вилов бандюг по-науковому». Краткое содержание книги:
У ваших руках друга книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— У міліцію дзвонили?
— У рейку. Аж на ранок хтось узяв трубку і сказав, що на п'яних болільників вони не виїжджають.
— Правильно сказав. Не виїжджають. Бо одного разу вже наїхали. На власні дурні голови. Мовляв, п'яний лежить посеред двору у калюжі. Добро, що горілиць, а то б уже давно захлинувся. Ну, приїхали. Викликали машину з витверезника, оформили, спроворили. А з'ясувалося, що то синок самого Ве-Ве. Повертався додому на автопілоті, але підвів стабілізатор. От він і пішов на вимушену посадку. Чи приводнення?… А як із тих придурків знімали стружку, то вони виправдовувалися, що клієнт був такий забрьоханий — у такому «маскуванні» не опізнали б не те що сина члена Політбюро, а й самого генсека.
— Генералу «швидку» викликали чи власними силами відкачали?
— Ображаєш, салага! У нашого Генерала здоров'я на взвод «даішників» вистачить. Але уява у нього теж добре розвинена. Бо вигнав із органів не тільки всіх причетних, а й начальника витверезника. Щоправда, розлютився дуже.
— Я думаю!.. Уявити собі генсека п'яним у калюжі — то важке випробування для генеральської психіки. Але ж, як я пригадую, ти мені про переляканого замполіта обіцяв розповісти, а не про розлюченого Генерала.
— Якого ще замполіта?… А!.. Слухай, як тебе жінки терплять? Ти ж своїми питаннячками кого завгодно з пантелику зіб'єш.
— Терплять. І деякі навіть люблять. Хоча — «моя» вже не раз відзначала наявність у мене особливого таланту заводити розмову на манівці.
— Це не та, часом, розмова, в якій про одруження йшлося?
— А тепер, голубчику, вже ти ухиляєшся від теми.
— Так у кого ж учуся…
— Вчися, вчися і вчися. Але у вільний від спілкування зі мною час. А зараз — валяй про замполіта, якщо не хочеш, щоб я з кави на чай перейшов.
Погроза подіяла. Передмова Олекси однак виявилася дещо задовгою і занадто барвистою, як на позанормативну лексику, тому я перекажу її коротко.
Почалося з того, що всесильний Ве-Ве, повертаючись з програного динамівцями матчу, зірвав зло на безневинних ментах, котрі стирчали вздовж траси по осьовій, як «лом у лайні». (Сам Сирота вжив значно колоритніше порівняннячко). Партійний вождь Радянської України ткнув пальцем в постових і буркнув: «Понаїдали мордяки…». Цю фразу негайно передали на вулицю Богомольця, до Республіканського Міністерства внутрішніх справ. Звідти у підрозділи спустили директиву: «Підтягнути гайки! Підвищити рівень!».
Отой замполіт, бодай би йому, перелякався, що накриється його рекомендація до академії в Москву і вирішив вислужитися. Забіг до Сироти і попросив, аби той, як людина з вищою філософською освітою, підказав якусь роботу Леніна, що має відношення до міліції. Щоби ґрунтовно проробити на політзаняттях. Олекса й ляпнув: «Матеріалізм та емпіріокритицизм». Зазначу, що цей суто філософський труд Володимир Ілліч написав у еміграції, одразу після того, як випадково протаранив головою цюріхський трамвайчик. Тому робота виявилася ну дуже складною для сприйняття.
На замполітове горе, в Міністерстві його ініціативу сприйняли, як належить, себто, як неприховане знущання над інтелектуальним рівнем радянського міліціонера. І влиндили за повною програмою. Замполіт наскаржився Генералу, і той прийняв суто соломонове рішення:
— Дайте цьому дотепнику такий «висяк», аби в нього не залишилося часу не те що на політичні жартики, а й на перекури.
Далі — слово самому Олексі.
Олекса Сирота:
Якби я знав, що все так обернеться, то не заводився б із нашим «комісаром паніки». Хоча цей представник «керівної і рушійної сили радянського суспільства» мене таки дістав. Так от, не встиг я зранку дійти до свого кабінетика, а там уже сидить Старий і труїть моїх тарганів своїм «біломором». І замість «добрий день»…
— Олексо, скільки тобі казати, щоб ти не спалював свої нерви на ідіотів! Хіба ти не знаєш, що останнім порядним комісаром був Семен Руднєв, царство йому небесне…
Я думав, що обійдеться уважним вислуховуванням в стонадцятий раз партизанських спогадів Старого. Аж ні!
— Витягай, хлопче, зошита і пиши з чистої сторінки: «Дублянки».
— Шеф, тільки не це…
— Ти що, вирішив, що тебе за політичні анекдоти в «обехаесес» переводять? Ну, наш Генерал, звичайно, звір, але ж не настільки. А потім, цього товару в жодному магазині немає, навіть по блату і за дуже великі гроші. Так що, синку, «розкрадання соціалістичної власності» відпадає. Залишається чистий кримінал — по лінії нашого відділу. Але спочатку кажи, що ти про це знаєш. У нашому ракурсі.
— Дублянка… Хутряний виріб. Ті, що моряки з-за бугра привозять, з телячого хутра. Наші, самопальні, — чи то з баранів, чи то навіть з кози. Відрізняються від класичної шуби з лисиці або цигейки тим, що у дублянках, як у кожухах, хутро — всередину.