Черлені щити

— Зрозумів.

— Зараз тобі дадуть свіжого коня, бо твої такі загнані, що годяться тільки на м'ясо… Будеш у поході при мені — товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш — матимеш достатньо їжі, хитруватимеш — будеш битий!

На знак того, що й ці слова дійшли до нього, Ждан кивнув головою.

Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт[5] підвів бранцеві коня і прилаштувався поряд.

Широкою галявиною орда рушила до Сули і по льоду перейшла її.

Першою жертвою стало невелике сільце, що заховалося між лісами у розлогій долині. Орда швидко обійшла його з двох боків, оточила, — жодній живій душі не пощастило вислизнути з нього.

Кончак і Туглій зі своїми почетами зупинилися на узвишші і спостерігали, як воїни вривалися в хатини, виводили надвір переляканих людей і тут же одних убивали, а інших — дівчат, юнаків, молодих жінок та чоловіків — в'язали сирицею по десятку, щоб відправити під вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Більшість гинула під шаблями нападників.

— Так ми всіх переб'ємо! — вигукнув Туглій, побачивши, як лютують воїни. — Хіба не краще потягнути всіх у полон, щоб потім мати непоганий зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глібовича добряче потрусити кишені!

Кончак думав інакше. Він зверхньо глянув на невисокого товстуна і жорстоко кинув:

— Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусів розплодилося!.. Я поклявся Тенгріханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни і Сейму, а Київську — до самої Либеді! Ці землі повинні належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть свої юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Дніпра аж до самого Києва, і я своїм списом застукаю у його Золоті ворота! Тсе-тсе!

Ждан чув ці холодні слова, чув жіночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловіків, рев худоби, гоготання вогню — і невтримний дрож стрясав усе його тіло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!

Коли закінчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долині пойнялося вогнем і кілька десятків воїнів погнали полон, табуни скоту і нав'ючених всіляким добром коней на схід, Кончак підвівся на стременах і гукнув:

— Вперед! На Дмитрів! Обминемо Ромен — хай до пори до часу залишається у нас позаду… Він нам зараз не страшний… Попалимо всі поселення між Роменом і Дмитровом — і роменці самі здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! І нікого не жаліти! Палити і вбивати — це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!