Биті є. Гоцик (Повністю)
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Гоцик (Повністю)». Краткое содержание книги:
Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників — бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя — то що?
— А-а-а… Філософія — не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів — предмет меблів, на якому сидять, — варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. — А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець — як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності — двом на ньому не сидіти. Як статус — ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості — вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…
— Навіщо? — ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.
От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розім’ялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.
— Щоб люди не забували: треба йти! — сказав Морган зі значенням.
— Куди? — запитав Гоцик.
— Однаково! Але треба реально ворушити ратицями… — пішов до порожнього столу.
— І що буде?
Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз… спробую… пояснити. Упав на стілець.
— Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то…
— Що?
— …Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! — авторитетно запевнив Морган. Здув піну з пива. — Моя концепція! — додав, хитнувся. Учепився за спинку стільця. — Стілець розхитаний… А-а-а… Розхитаний стілець — абсолютно окрема філософська категорія. Я думаю…
Морган зосередився на філософському тлумаченні значення непевних у собі меблів. Гоцик цідив пиво, їв очима декольте зеленої (певно, й школу не закінчила, гайда у генделик) похмурої, роздратованої офіціантки — так нервово ставила кухлі з пивом на барну стійку, аж груди підскакували. «Шалава!» — подумав раптом. Одним ковтком допив пиво.
— Моргане… Давай ще… по горілці, — сказав.
Хміль не рятував, хоч і тверезість не лякала. Добу-дві можна і поколобродити. Наостанок. На серці вже муляло, бо так ясно: жер, трахав, байдикував чотири роки у Києві тільки задля того, аби заповнити чорну порожнечу непотрібною прикрою метушнею. Філолог, мать твою! Здавалося, варто лише почути необережне слово — зірветься і гайда.
Каталізатором став Макс Сердюк. Приваландався на Костянтинівську, кинув ображено — Люба жива! Хай би уже здимів, так дістав. Гоцик байдуже порадив мажору повертатися до грошей і жирного життя, та коли Макс нагадав — він за цю хавіру платить! — Гоцику в дупу запекло так настирливо і сильно, не втерпіти. Підскочив, зібрав лахміття і вискочив у ніч. Маршрутів не існувало. Тільки нестерпне жадання — йти.
Легка куртка, светр, футболки-труси і ноутбук у рюкзаку, двадцять три гривні капіталу — куди зібрався, Гоцику? Листопад холодним дощем за пазуху: а універ? А нафіг! А мамі що скажеш? Ну, поговоримо. І куди? А однаково. Та сунув пішки на лівий берег, у бік батьківської хати. На серці — лагідно. Чого так довго збирався?
Наступного дня під вечір — по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом — дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвір’я, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?
Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.