Биті є. Гоцик (Повністю)
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Гоцик (Повністю)». Краткое содержание книги:
— Здоровезний такий… Як ведмідь, — чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.
— З іншим кимсь поїхав, — байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.
Мирослав глянув на годинник, закурив…
— Та їдь уже до своєї Ванди, — ворожо прошепотів Гоцик.
Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.
— Ну, й одразу б так, — процідив Гоцик йому вслід.
За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.
— Йолоп, — шепотів роздратовано. — Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…
Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», — подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.
Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.
— Доброї ночі… — Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.
— І тобі… — дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув — мовляв, горлатиму, всі почують.
— Ви часом не до Польщі їдете? — спитав Гоцик.
— Передачі не беру, — буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…
Гоцик скривився — твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.
— А мене візьмете?
Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика — руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця — й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!
— Гроші… маю, — сказав.
— Багато?
— А скільки треба?
Дядько ще більше примружився — лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.
— Ніскільки не треба, — відрізав.
Та Гоцик розчув слабину.
— Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.
— Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.
— А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…
— Усі ви так кажете, а нам потім… — дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».
— Зазвичай скільки берете? — сказав Гоцик дядькові у спину.
— А ти не знаєш? — дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.
— А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.
— І… скільки маєш? — хижо запитав старий.
— Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…
Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:
— П’ятнадцять тисяч. Євро.
— Добре, — так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!
— Давай! — смикнувся.
— Ні, — сказав Гоцик. — Як перевезете, тоді й віддам.
— Покажи!
— Що?
— Гроші!
— При мені грошей немає, — відповів зухвало. — Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.
Дядько завмер — сто сумнівів у шмаття.
— Жмудзь… Є таке.
Зітхнув.
— Інших шукай… — пішов геть.
Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:
— Стій! Добре… Візьму…
«А то! — холодно констатував Гоцик. — П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»
— Ще дві тисячі євро додаси, — дядькові губи тремтіли від радості. — Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.
— Добре, — легковажно погодився Гоцик.
Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не могла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві: