В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
— Генеральний сейму Чигирині 1650 року, пересторога Черкаського протопопа Ф. Гурського про спілку з Москвою. — Застереження запорозького козацтва. — Україна перед доконечною потребою мілітарного союзу. — Вичікувальна позиція Москви, неподання допомоги проти Польщі. — Відмова московських послів «учинити віру» за царя на Переяславі. Нагорода Бутурліну за непоступливість. — Різне трактування договору: двосторонній, порушення якого одним із суб’єктів, призводить до втрати його чинності (Б. Хмельницький); односторонній політичний акт з милості царя (російська дипломатія). — «Перша дипломатична побіда Москви» (в. Липинський) — відібрання присяги російськими урядниками в частини населення України. Спротив цій присязі. — Березневі статті 1654 року та регламентовані ними заборони. — Різні правові дефініції угоди з Москвою.
Протягом кількох століть Переяславська Рада 8 січня 1654 року трактувалася російськими, а пізніше радянськими істориками, як вияв споконвічного прагнення українського народу жити спільно з російським у єдиній державі — чи то була царська Росія, чи СРСР. Як же було насправді?
Щодо споконвічних прагнень до воз’єднання, то таких не виношував ні український народ, ні гетьман Богдан Хмельницький, який навіть готувався разом з татарами йти походом на Московію, а посланцям путивльського воєводи заявив:
«Я все: і городи московські, і Москву зломлю. Та й хто на Москві сидить, і той від мене не відсидиться, — за те, що не вчинив цар помочі на поляків ратними людьми».
Після Білоцерківського договору з Польщею від 18 вересня 1651 року, Україна втратила Брацлавське воєводство, а чисельність реєстрового війська було зведено до 20 тисяч (із 40 за Зборовським договором), стало остаточно ясно, що без мілітарної допомоги їй сам-на-сам Польщу не здолати, не вирватися з-під її тяжкого гніту.
Союзництво з турками і кримськими татарами, людьми чужої віри, нехристями, як їх називано в народі, не могло мати підтримки в широких масах. До того ж татари були союзниками непевними, їх легко було переманити золотом у стан ворога в найскрутніші моменти. Як під Берестечком, коли вони не лише знялися з позиції і подалися геть, а й захопили в полон гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Івана Виговського, які кинулися їх завертати.
Ще раніше, на генеральному сеймі в Чигирині у травні 1650 року, куди з’їхалися посланці від султана турецького, царя московського і короля польського, гетьман Богдан Хмельницький, як оповідає «Історія русів», заявив урядникам і чиновникам, котрі
«заразилися властолюбством і присвоєнням собі начальства і непідлеглості», а тому були проти будь-якої чужоземної протекції, «що він більше от них знає, яко постарілий у справах політичних, якому саме урядові в народі Малоросійському бути належить. А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна, але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відритої з усіх сторін і незручної до укріпленння, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків».
Старші козацькі достойники з гетьманом на чолі схилилися до протекції Москви, яко «єдино племінної», але молодші противились і устами «партизана свойого і оратора Осавула Генерального Боруна» свої контраргументи висловили таким чином, що
«в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у вищій мірі і що в них, окрім Божого і Царського, нічого власного нема».
І бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в нього не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами царськими, і в проханнях своїх завжди пишуть вони, що б’ють чолом; щодо посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені в бранців та невільників, і тії кріпаки, або, за їх назвою, «крестьяне обох статей», себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказувати своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом, є те саме, що кинутися з вогню та в полум’я.