OST
- Автор: Батурин Сергій
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «OST». Краткое содержание книги:
Скільки коштує одне життя, якщо поряд гинуть — покоління?
Чи можна пройти через зраду, крах сподівань, неволю, приниження, і — не зрадити собі? Не зламатись і зберегти кохання?
Особисте право на вибір у трагічних обставинах — проблема, яку досліджує автор, розгортаючи дію роману на тлі подій Другої світової війни.
Жорстка правдивість поряд із тонкою лірикою, динамічний сюжет і тонкий психологізм — характерні ознаки стилю автора.
— Зозулі? — здивувався директор.
— Снайпери, — пояснив завуч. — Він у люту завірюху залізе на величезну ялину, сліди його одразу замете — наче і не ходив тут ніхто. А він сидить на дереві — хоч тиждень може — і пострілює у поодиноких бійців: нарочних, посильних, зв’язківців.
Того разу група до нашого тилу пройшла. Розвідувально-диверсійна. Нас і скинули з літака на можливому напрямку їхнього руху.
Заховалися ми у засідці, сидимо. І години не пройшло — коли он вони, лебедики, цугом ідуть. Передній лижню б’є, що твій криголам, за ним ще п’ятеро, усі з автоматами, у білих комбінезонах. І добре так ідуть, видно, що з дитинства на лижах. А ми — теж у білих маскхалатах непомітні лежимо. Дочекалися, поки ближче підійдуть, і як дали з вісімнадцяти стволів — усіх на вітер пустили.
— І ви котрогось вбили? — із шанобливим острахом подивися на заступника сивий директор.
— Аякже! Півдиска у переднього всадив. Тут, шановний Анатолію Кириловичу, правило просте: або ти його, або ж він тебе.
Підійшли подивитись — молоді хлопці, здорові, усі як один — без документів. Автомати у них — німецькі, кинджали — німецькі, тільки у двох фінські ножі, однієї вибухівки, — до речі, теж німецької — кілограмів шістдесят. Куди вони йшли, що хотіли висадити у повітря — ми так і не довідалися. Один німецький ніж я забрав як трофей, — він і зараз у мене вдома, — «Золінґен», сталь така, що тим ножем голитись можна.
Анатолієві Кириловичу і самому довелося трохи повоювати: і у германську, і у громадянську.
— А я, знаєте, артилеристом був, — пригадав він. — Звісно, стріляли у ворога, але так, щоб упритул, вбивати мені не доводилось.
Він мало не додав: «Слава Богу», але вчасно промовчав.
Один по одному витримала Марічка іспити, ідучи відповідати завжди першою або другою у класі.
Директор, літній огрядний дядечко в окулярах, невеликий на зріст, під час її відповідей заплющував очі і, склавши руки на кругленькому череві, кивав у такт її словам головою. Перший раз Марічка подумала — задрімав — і зупинилася. Директор одразу підхопився:
— Продовжуйте-продовжуйте, будь ласка.
Вчителька красномовно (так вміють тільки вчительки) глянула на Марію, і та заторохтіла знов — упевнено й завзято.
Учитися вона любила. Гострий розум, чудова пам’ять, розвинена мова і наполегливість — чого ще треба, щоб бути у школі відмінником.
Склавши сьогодні останній іспит — історію, — летіла вона, легка та весела, з відчуттям нечуваної свободи, до тітки, у якої і жила другий рік — дошивати випускну, першу дорослу свою крепдешинову сукню. Дошивати, прасувати, митися та накручувати (навіщо, і так в’ється?) густе волосся, аби встати ввечері на випускному балові першою красунею.
Босоніжки нові на підборах придбані, і шкарпетки біленькі. Уже і характеристика готова — у Київ, до педагогічного. Директор, підписуючи, мружився:
— Ти — природжений літературознавець.
Потім подивився на Марічку, хукнув на печатку і вдарив по характеристиці — аж дзенькнула ложка у порожньому, ще теплому від чаю, стакані. Уважно роздивився відбиток і простяг документ:
— Щасти тобі.
А тітка — золото: усе вже зроблено, і висить у шафі — сукня. Перша! Справжня! Доросла сукня! І рукавчики, і талія — як в Орлової.
— З’явилася, сороко? — підморгнула тітка Одарка.
«Чому сорока?» — здивувалася Марія.
— Відмінно? — запитала тітка.
— Як завжди, — скочила в обнову дівчина і закрутилася дзиґою перед дзеркалом.
— Гарна, гарна, — усміхнулася Одарка.
Де там — гарна… Тітка — та, справді, гарна. Волосся, очі, стан, перса. А тут… Кинула оком на своє відображення — ні, і тут непогано… А тітонька ж на десять років старша.
Двадцять шість Одарці. І вже удова. Як віддавали її за Петра, усі подруги заздрили: в Обухові житиме. От і жили цілих чотири роки у любові. А на п’ятий забрали Петра на фінську, і загинув він десь на лінії Маннерґейма, надіславши тільки п’ять листів. А шостого направив командир: «Загинув по-геройському». З чорним штемпелем та черв’яком підпису на жовтому казенному папері.
От і усе, що лишилося від молодого та сильного Петра, від теплого тіла з рідним, трохи пряним запахом, від міцних рук із загрублими від роботи долонями, від густого чубиська, від оксамитового баритона. Від її коханого — ніжного, гарячого, який умів владно, але ніжно пестити.