OST

Погляди їхні зустрілися, і вона прошепотіла:

— Ваню?

— Ты обозналась, красавица!*— холодно сказав він.

Пізнав, вона бачила, і нічого не забув — відчувала. Та сама родимка над губою.

— Ваню, це я, Марічка, — ще не вірячи у те, що відбувалося, спробувала усміхнутись.

— Говорю тебе — обозналась! — і погрозливо прошепотів: — Иди отсюда, подстилка немецкая!**

Чим я перед тобою винна? — хотіла спитати. Ви не вміли нас захистити — а я тепер винна?

Ви відступали, побиті й понурі, а винна — я?

Чом же ти не вбив тих, хто прийшов по мене з ґвинтівкою?

Чом дозволив начепити на мене тавро — «OST»?

Чим я винна перед тобою — у мене нікого, крім тебе, ніколи не було…

Багато чого хотіла сказати, та подивилась у холодні злі очі і промовчала.

Витягла з кишені те, що всі ці роки було її найбільшим скарбом, — потертий солдатський трикутник.

Помітила: і його ти пізнав, Ваню — Іванку — Ванюшо!

Розгорнула: «Здрастуй, дорога Маріє!» — і кинула йому під ноги, у пилюгу розбитого військовою технікою шляху.

Відвернулася — аби не бачив сліз — і пішла геть. Кинулася доганяти її Настуся, а теплий весняний вітерець підхопив і потягнув кудись аркуша зі шкільного зошита у клітинку, списаного хімічним олівцем.