Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці
- Автор: Роб-Грийе Ален
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Вера Ковальчук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці». Краткое содержание книги:
Хоча проїзд міг бути в самому кінці вулички, ліворуч або праворуч, але повна відсутність автомашин все ж бентежила. Чи я, бува, не заблукав? Я ж бо збирався йти наступною вулицею, більш мені знайомою, знаючи, що нею дуже просто дійти до вокзалу. Це порада тієї студентки завела мене на манівець.
Часу лишалось обмаль. Я мав бути на Північному вокзалі менш як за п'ять хвилин. Цей провулок дозволяв заощадити час. Принаймні, тут я міг іти швидко: мені не заважала жодна машина, жоден перехожий, та й перехресть не було.
Легковажно вирішивши ризикнути, я обережно рушив бруківкою, де вона рівна й чиста, бо тротуару тут не було. Крокував дедалі швидше, й мені здавалося, ніби я лечу, як ото буває уві сні.
Мені ще був не відомий сенс мого завдання: воно полягало лише в тому, щоб виявити описаного мені пасажира, що приїздив до Парижа амстердамським потягом о дев'ятнадцятій дванадцять. Потім я мав простежити за прибульцем аж до готелю. Наразі все. Сподівався скоро дізнатися про решту завдання.
Я ще не пройшов і половини цієї безкінечної вулички, як зненацька метрів і за десять попереду з'явився хлопчик. Він вибіг з найбільшого будинку праворуч і чимдуж побіг через вулицю. Та на всій швидкості перечепивсь об кругляк, що випинався з бруківки, і без жодного звуку впав у темну калюжу. Хлопчик і нерухомо лежав долілиць з випростаними вперед руками.
Кілька широких швидких кроків — і я спинився біля маленького нерухомого тіла, обережно перевернув його. Це був хлопчик років десяти: у дуже дивному, мов з минулого століття, одязі: коротких штанцях, стягнених під колінами стрічкою, досить короткій просторій блузі і широкому шкіряному пасу.
В нього були розплющені очі, але зіниці нерухомі, рот розтулений, а губи: трохи тремтіли. Але руки, ноги й шия здавалися неживими, мов у ганчір'яної ляльки.
На щастя, він упав не в калюжу брудної води, а поряд. Коли я придивився зблизька, рідина в ній виявилася в'язкою й не чорного кольору, а рудого, майже червоного. Раптом мене взяла безпричинна тривога. Невже збентежила ота дивна калюжа? Чи, може, щось інше?
Я глянув на годинник. Дев'ять хвилин на восьму. Тепер уже було марно поспішати до прибуття потягу з Амстердама. Отже, тій пригоді, що почалася вранці, настав кінець. Не міг же я покинути напризволяще цього пораненого хлопчика, навіть заради кохання до Джін… Нічого не вдієш! Однаково вже пропустив амстердамський потяг. Праворуч я побачив широко розчахнуті двері. Хлопчик, поза всяким сумнівом, вибіг саме звідти. Проте, в тому будинку не видно було жодного світла — ні на першому поверсі, ні на другому. Я взяв хлопчика на руки. Він виявився дуже худий і легенький, мов пташка.
Під непевним світлом ліхтаря я краще його роздивився: начебто жодних ушкоджень, обличчя спокійне й гарне, але надміру бліде. Мабуть, ударився головою об брук і знепритомнів. Хоча падав він уперед, з розпростертими руками, і вдаритись головою об брук не міг.
Зі своєю тендітною ношею на руках я переступив поріг будинку і обережно пішов довгим коридором. Навколо панували темрява й тиша.
В коридорі не було ні дверей, ні поворотів, а кінчався він дерев'яними сходами. Мені здалось, ніби десь на горішньому поверсі світиться.
Щоб не перечепитись на сходах і не вдарити об щось непритомного хлоп'яка, я підіймався повільно.
На другому поверсі було двоє дверей — одні зачинені, а другі хтось прочинив. Саме звідти сіялось оте тьмяне світло. Штовхнувши коліном двері, я опинивсь у просторій кімнаті з двома вікнами на вулицю.
Кімната не була освітлена — світло падало з вуличних ліхтарів крізь вікна і без завісок; цього вистачало, аби розгледіти меблі, — стіл з білого дерева, три чи чотири розпаровані стільці з продавленими сидіннями, металеве ліжко та багато різних скринь і скриньок.
На ліжку я побачив тільки матрац без простирадла й ковдри. Хоч ця: постіль видавалася малопридатною для хворого, я якомога обережніше поклав на неї хлопчика. Він і досі не опритомнів, і тільки ледь помітне дихання свідчило про те, що він живий. Пульс майже не відчувався. Тільки широко розплющені очі блищали в темряві…
Я пошукав очима вимикача, щоб увімкнути світло, але нічого такого не побачив. Аж тоді помітив, що в кімнаті немає ні люстри, ні торшера, ні навіть простої лампочки без абажура.