Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці
- Автор: Роб-Грийе Ален
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Вера Ковальчук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці». Краткое содержание книги:
Тепер я вже підійшов без вагань, простяг руку… На щастя, вчасно зупинився: манекен усміхався, і то цілком реально, якщо тільки я не збожеволів. Цей манекен виявився жінкою з плоті й крові.
Вона витягла ліву руку з кишені й дуже повільно відвела мою руку, що від несподіванки заклякла в повітрі.
— Не чіпай, — промовила вона. — Заміновано! — Голос був той самий, чуттєвий і принадний, з тією ж бостонською вимовою; різниця лише в тому, що тепер дівчина зневажливо зверталася до мене на «ти».
— Пробач, — сказав я. — Я зробив дурницю.
Її голос раптом став суворим і рішучим:
— Запам'ятай: ти мусиш завжди звертатися до мене на «ви».
— О'кей, — відказав я, вдаючи, ніби мене це веселить, хоча весь цей спектакль починав дратувати.
Джін, без сумніву, навмисне робила все це, бо, подумавши, докинула:
— Й не кажи «о'кей», це досить-таки вульгарно, надто коли говориш по-французькому.
Я вже хотів був покласти край неприємній розмові: не мав на що сподіватися після такої зустрічі. Та водночас ця задирлива дівчина бентежила й зачаровувала мене. Я сказав:
— Дякую за урок французької.
Ніби вгадуючи мої думки, вона кинула:
— Тепер ти вже не можеш відмовитися. Надто пізно, та й вихід під охороною. До речі, познайомся з Лорою. Вона озброєна.
Я обернувся. Друга дівчина, в точнісінько такому ж одязі, в темних окулярах і капелюсі стояла на сходах, тримаючи руки в кишенях плаща.
Схоже, Джін казала правду: Лора щось мала в кишені — мабуть, націлений на мене пістолет великого калібру. Чи, може, вона тільки вдавала озброєну..
— Привіт, Лоро. Як ся маєте? — бовкнув я в найкращих традиціях чорного гумору.
— Як ся маєте, — ствердно відповіла вона у відповідь на моє привітання; так роблять англійці чи американці. Вона була рядовим членом організації, бо зверталася до мене на «ви».
На думку мені спало геть безглузде: Лора — це просто той самий манекен, і що піднявся сюди сходами з долішнього поверху й знову опинивсь переді мною.
Що й казати, дівчата тепер стали зовсім іншими. Вони грали в гангстерів, як хлопці. Вони влаштовували пограбування. Вони займалися рекетом і карате.
Вони чинили насильство над беззахисними підлітками. Вони носили штани…
Життя стало нестерпним.
Джін, мабуть, уважала, що саме тепер треба дещо пояснити, бо розпочала довгу промову:
— Сподіваюся, ти нам пробачиш наші методи. Ми змушені так працювати: остерігатись можливих ворогів, перевіряти вірність нових друзів; одне слово, як ти й сам бачиш, мусимо діяти якомога обачніше.
Потім, помовчавши, вона докинула:
— Ми змушені діяти цілком таємно. Й неабияк ризикуємо. Ти повинен допомогти нам. Скоро дістанеш точні вказівки. Але ми не хочемо, принаймні зараз, розкривати тобі ні твоє завдання, ні кінцеву мету нашої організації. Так буде певніше й безпечніше.
Я запитав, чи можу відмовитися. Та вона не лишила мені вибору:
— Тобі потрібні гроші. Ми платимо. Тому ти погодишся, не сперечаючись. Вагання зайві. Роби, що тобі кажуть, та й по всьому.
Я люблю свободу, люблю відповідати за свої вчинки. Я хочу робити все свідомо… І, попри все, я погодився на цю дивну пропозицію.
І спонукав мене до цього не страх перед отим уявним пістолетом, ані нагальна потреба в грошах… Є чимало інших способів заробити собі на життя, коли ти молодий. Тоді чому я згодився? З цікавості? Чи то був виклик долі? Чи якісь інші, ще не усвідомлені причини?
Так чи так, я був вільний і міг робити все, що мені заманеться, навіть коли б це суперечило здоровому глузду.
— Ти щось приховуєш від мене, — сказала Джін.
— Так, — відповів я.
— Що саме?
— Це справи не стосується.
Тоді Джін зняла темні окуляри і я побачив її гарні блідо-зелені очі. Нарешті вона винагородила мене чарівною усмішкою, на яку я сподівався з самого початку. І забувши про звертання на «ти», вона тихо й лагідно запитала:
— А тепер скажіть, про що ви думаєте.
— Боротьба статей, — відповів я, — є рушійною силою історії.
Розділ 2
Вийшовши на вулицю, я швидко попростував попід ліхтарями і яскраво освітленими вітринами крамниць. Настрій у мене змінився. Від одчуття незвичайної легкості мені хотілось танцювати, все навколо здавалося привабливим, думка працювала чітко. Я позбувся вранішньої непевності й байдужості, їх без жодної причини витіснило відчуття щастя.