Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
Це було найчудесніше створіння в нашому класі. І в усій школі. І в усьому місті!
На зріст вона була така, як треба… Та що тут казати!
Від самого дня народження я ніколи не був легковажним. І ніколи не жив без турбот.
Навпаки, вірність була моєю яскравою особливістю: Наташа подобалась мені з першого класу.
Вона була сповнена жіночої привабливості! На перервах дівчатка липли до неї з усіх боків: кожній кортіло походити з нею по коридору попідручки. Це мене влаштовувало: коли вже не зі мною, то хай краще з ними!
Наташа часто занотовувала щось до товстого загального зошита. Коли Святослав Миколайович запросив її до гуртка, вона сказала:
— Я не пишу, а просто занотовую думки. Так, для себе. Про фільми, про книжки…
— Це, мабуть, цікаво, — поважно виголосив Покійник. — Адже ти і класні твори завжди пишеш оригінально, по-своєму.
— Старик Покійник нас помітив й конаючи благословив! — сказав я з погано прихованим роздратуванням.
Мені не подобалося, що Покійник хвалив Наташу. Бракувало тільки, щоб над новим його віршем з'явилися нові літери: Н. К.!
— Про книжки, про фільми?.. — перепитав Святослав Миколайович. — Виходить, у тебе критичний напрямок мислення! От і чудово. Нам потрібні різні жанри. Поезія і проза вже представлені. А тепер ось і критик! Будеш оцінювати твори членів гуртка. Якщо гостра спостережливість підкаже тобі вади товаришів…
— Але ж я просто занотовую свої думки… Що ж, я буду висловлювати їх голосно?
— А ти висловлюй не свої, — порадила Миронова. — Поговори з Святославом Миколайовичем, іще з ким-небудь. Підручники почитай.
Наташа мовби й не чула її слів.
— Ні, я не можу оцінювати чужі твори, — сказала Наташа. — На самоті можу. А так, у врочистій обстановці… Я не можу собі цього дозволити.
— Для початку послухай! — сказав Святослав Миколайович. — А потім творчий потік захопить тебе, потягне в своє русло!
Вона могла б дозволити собі все, що завгодно, бо її вважали найвродливішою в класі. Але вона не дозволяла: в її грудях билося прекрасне серце!
Через десять хвилин я попросився до літературного гуртка.
— Ти також пробуєш сили в літературній творчості? — здивовано запитав Святослав Миколайович.
— Я хочу писати детективні повісті…
— Стрибаєш через східці?
— Тобто як?
— Треба поступово: спершу начерки, потім оповідання, а потім уже повісті. А втім, не хочу ставати на горло твоїй пісні. Ти вже щось написав?
— Передмову. І ще деякі начерки.
Все це я показав спершу татові, а потім Святославу Миколайовичу.
Тоді я ще не знав, яка страшна історія станеться незабаром, і у передмові про це нічого написано не було.
— Твої портретні характеристики трохи одноманітні, — сказав тато, — а епітети, я гадаю, крикливі. Часом ти наслідуєш високі, але застарілі зразки. Так уже нині не пишуть. Це не модно.
— Але ж люди змінюються, — заперечив мій брат Костя. — Колись носили довгі піджаки, потім почали шити короткі, а тепер знову довгі…
На піджаках Костя знався добре — у нас вдома його вважали піжоном.
— Авжеж, я згоден, — сказав тато. — Мода — річ мінлива. І потім — перша спроба… Перший млинець!
Святославу Миколайовичу мій перший «млинець» дуже сподобався.
— Подекуди ти продовжуєш благородні традиції рицарських романів. Щодо стилю, звичайно, — відзначив він. — Можу сказати, що це не сучасно…
— Мода — річ мінлива! — вигукнув я.
— Безумовно. До того ж я не хочу ставати на горло жодній вашій пісні! Гостра спостережливість тобі багато що підказала. І ще підкаже! Отже… Тепер у гуртку вже…
— П'ять чоловік! — швидко піднявши руку, підказала Миронова.
Це було її яскравою особливістю: вона любила підказувати вчителям.
— Ні, в гуртку буде шість членів, — поправив її Святослав Миколайович. — П'ять звичайних і один почесний: онук Бородаєва!
Радість освітила стомлені очі Святослава Миколайовича і його бліде, не завжди чисто виголене обличчя. Він не знав, до яких жахливих подій це все спричиниться!..
І в мене на душі не було навіть легенької тіні тривоги. Навіть неясне передчуття чогось поганого не в'явилося, не торкнулося мене тієї хвилини.
Я радів, як малий, що буду в одному гуртку з Наташею Кулагіною! Я веселився, як дитина!..
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому ми невблаганно наближаємося до страшної історії, хоч цього можна й не помітити
О, які легковажні, поквапливі висновки ми часом робимо!..