Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
— Людям приємно, коли їх поздоровляють… Особливо в риму! — відповів він.
— А ти пиши так само про кохання!
— Щоб писати про нього, треба його пережити, — відповів Принц Датський. — Покійник уже зазнав цього щастя, а я ще ні!
Покійник зазнавав цього щастя уже втретє.
Взагалі життя у нього було легке. Всі свої останні вірші він присвячував якійсь В. Ш. Вона ще не спускалася з іншим до гардероба. Але Покійник все одно жити не хотів:
Я наважився й запитав:
— Скажи: хто вона… В. Ш.?
— Хіба це було б не жахливо?
— Що… жахливо?
— Хіба я можу розголосити її ім'я?
— А чому ж?
— Ти не розумієш?
Це було його яскравою особливістю: відповідати на запитання запитанням.
— Але чому ж? — наполягав я.
— Хіба мужчина має на це право?
У його кволих грудях билося благородне серце!
Принца з Покійником одразу ж прийняли в гурток. Попросилася до гуртка і Валя Миронова.
Це було біляве створіння років дванадцяти з половиною. Тобто минулого року, коли організувався гурток, усі ми були на рік молодші… Але в тій страшній історії, яку я хочу розповісти, це не відіграє істотної ролі.
Миронова була найбілявішим і найстараннішим створінням у нашому класі. Вона, здавалося, завжди була заклопотана одним: як би їй у чомусь перевиконати норму!
Якщо вчителька загадувала розв'язати вдома сім арифметичних прикладів, Миронова піднімала руку й питала:
— А вісім можна?
Якщо інша вчителька просила подати домашній твір через чотири дні, Миронова піднімала руку й питала:
— А через три можна?
Думаючи про людину, завжди в уяві бачиш її у найхарактернішій для неї позі. Ну, наприклад: Гліб Бородаєв дістає із своїх відстовбурчених кишень бутерброд з ковбасою і годує собаку; Принц Датський, попри свій велетенський зріст і свою силу, соромливо простягає аркушик паперу із віршами, які хтось з приємністю має прочитати; Покійник ходить по коридору з блідим обличчям і мріє загинути… А Миронову я завжди уявляю собі з піднесеною рукою: вона хоче, щоб їй дозволили перевиконати норму.
Якщо лікар у поліклініці скаже: «Тобі треба зробити десять уколів!», Миронова, я гадаю, неодмінно спитає: «А одинадцять можна?»
Щойно Святослав Миколайович оголосив про гурток, Миронова одразу підняла руку й сказала:
— Можна мені записатися?
— А що ти будеш творити?
— Що ви скажете… — відповіла Миронова.
Це було її яскравою особливістю: виконувати накази!
— Поезія, — сказав Святослав Миколайович, — це сфера почуттів, там конкретність не обов'язкова. Проза — інша річ. У прозі кожен має писати про те, що він знає найкраще. А з чим ти, Миронова, стикаєшся щодня? З школою, з уроками, з домашніми завданнями, із своїми сусідами й однокласниками. Ось про це й напиши. Почни, наприклад, з літературних начерків: «Мій ранок», «Мій вечір…»
Миронова підняла руку й спитала:
— А можна — «Мій день»? Адже це буде і ранок, і полудень, і вечір — усе одразу!
— Будь ласка, — сказав Святослав Миколайович. — Якщо тебе приваблює саме така тема, не заперечую. Навіщо ж ставати на горло власній пісні? Але якнайбільше конкретних деталей, подробиць. Нехай гостра спостережливість підкаже тобі все це. Принеси начерк днів через п'ять.
— А можна через чотири? Або через три дні, — спитала Миронова, перед тим піднявши руку. За звичкою, вона, як на уроці, підносила руку, навіть коли розмовляла з кимсь у коридорі чи на вулиці.
Через три дні вона принесла начерк «Мій день». Починала Миронова так:
«Я прокинулася о сьомій годині десять хвилин за місцевим часом. Був ранок. Я умилася на кухні, бо у ванній кімнаті мився сусід. На кухні у нас стоять два столи, бо в квартирі мешкають дві родини: у кожної по одному столу. На кухні двоє вікон: одне виходить лицем на вулицю, друге — лицем у двір. О сьомій годині тридцять хвилин за місцевим часом я з'їла одне яйце некруто, один бутерброд із сиром і випила одну склянку чаю з цукром. Так почався мій трудовий день…»
Святослав Миколайович похвалив Миронову:
— Багато конкретних, тільки тобі відомих деталей!..
Миронову прийняли до літературного гуртка.
— Ну, а над чим ти працюватимеш далі? — спитав Святослав Миколайович.
— Над чим скажете…
У її грудях билося слухняне жіноче серце!
Трьох уже прийняли. Але цього було мало. І тоді Святослав Миколайович запропонував вступити до гуртка Наташі Кулагіній.