Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Нашкрябана на листівці польової пошти звістка про майбутнє батькове повернення зробила з кузнею метаморфозу: за одну хлібину біженець з Моравії потинькував щілини і побілив стіни, і забиті вікна кімнатки Берінга нарешті знову прочинилися. Тепер шум світу накинувся на Берінга з усієї сили. Він кричав від болю. Слух, сказав моравець, забілюючи плями кіптяви, малий має дуже чутливі вуха. Слух дуже тонкий.
Берінг щосили кричав, як ніколи раніше — ніби насправді тікав у власний голос, шукав захисту у свого голосу… мовби власний крик і справді був значно стерпнішим — не таким пронизливим і різким, як гуркіт світу з відчинених вікон. Але ще задовго до того як крикун зробив свій перший крок у цей світ, він, здається, відчув, що милозвучні голоси птахів — це значно кращий прихисток, ніж грубий людський рик: проміжок від низів до верхів тваринного співу містив у собі всю захищеність і затишок, за якими можна було тільки тужити у «відкоркованому» домі.
Коли моравський біженець пішов із кузні, з побілених, ще не просохлих кімнат, там залишився запах гнилої води — і знову задоволений малюк. Мати Берінга, дослухавшись до поради моравця, купила в нього за дві чарки шнапсу воскові пробки, про які він сказав, нібито вони відлиті з цілющих свічок печерних монастирів Метеори! — і тепер, тільки-но її син починав кричати, вона затикала йому вуха.
Моорський коваль прибув додому у зараженому дизентерією вагоні на свято врожаю. В руїнах вокзалу біля озера на звільнених нетерпляче чекав цілий натовп. На залізничних насипах панував похмурий неспокій. Чутки, що далеко ширились приозерними просторами, стверджували, що цей ешелон — останній у Моорі поїзд, залізницю буде демонтовано.
День видався хмарний, на землю ліг перший іній, і холод пахнув спаленою на полях стернею. У жовтневій тиші ритмічний стук паротяга, що наближався, чути було вже досить довго, коли нарешті над тополями біля ставка, де розводили карпів, з'явився і поповз у напрямку озера жаданий димовий шлейф.
Берінг, худенький півторарічний хлопчик, міцно тримався за мамину руку, в густому натовпі геть непомітний серед багатьох ніг, пальт — і плечей, які то змикалися над ним, то знову розступалися; проте він раніше за інших вирізнив удалині надсадне пахкання потяга і нашорошив вуха. А звук лише наближався, це було химерне, нечуване раніше дихання.
Поїзд, який нарешті мало не в пішому темпі в'їхав до розбомбленого вокзального дебаркадера, складався із закритих «телятників» і на перший погляд скидався на ті жалюгідні поїзди, які у роки війни, забиті під зав'язку підневільними робітниками та полоненими ворогами, вповзали, зазвичай на світанку, до моорської каменоломні: такі самі стогони долітали з нутра вагонів, коли такий поїзд підтягували до берега, на запасну колію, і там він із металічним брязкотом зупинявся біля тупикового буфера. Такий самий сморід, коли нарешті розсувалися двері. Тільки цього разу ані важкоозброєні наглядачі в одностроях, ані криклива польова поліція не стояли вздовж насипів, лише декілька знудьгованих піхотинців з роти майора Елліота, які мали наказ лише спостерігати за цією виставою — прибуттям ешелону.
Вагони зупинились і натовп тієї ж миті ожив. Сотні людей, скинувши тягар багаторічного чекання, роїлися довкола цього потяга, немов біля здоровенного, тільки-но впольованого звіра. З їхнього невиразного бурмотіння постало лунке багатоголосся, гучний крик. Більшість із них була не менш виснажена й обдерта, як і ті вільновідпущені, які вилізали з вагонів без багажу, похитуючись і прикриваючи очі від світла. Ліс рук, однакові плями облич, невпізнаваних у засліпленні. Пом'яті квіти та фотографії зниклих безвісти — немов козирі у грі в карти зі смертю, вигукування імен, прохань, заклинань:
Ти його тут бачив, мого чоловіка?!
А бачив мого брата, може, знаєш його…
Він же з вами…
Він мусить бути з вами!
Ви ж з Африки приїхали…
… ґвалт, штовханина, а тим часом ті, що вже знайшли одне одного, обіймаються, пестливо шепочучи щось або без жодних слів, нарешті роблять перші спільні кроки, йдуть з війни — і тут знову починають штовхатися, щоб серед перших дістатися зали очікування, яка стоїть без даху. Кажуть, там можна дістати хліба.