Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Після цього нападу сміху коли б не шукав син коваля притулку в курниках чи в тіні пташиних зграй, що злітали, він свистів, туркотів і квоктав уже тільки як людина, що лише намагається вдавати курку, дрозда чи голуба, — справжній пташиний голос пропав назавжди. Після цієї втрати в нього, проте, залишилася фахова здатність розпізнавати навіть найрідкісніших птахів і випадкових гостей приозерного краю за одним-єдиним криком: білочеревого стрижа, сніжного зимородка, білу чайку і польового луня, малу білосніжну чаплю, лебедя-кликуна, гірську трясогузку, різних буревісників, малу вівсянку… — їхніми іменами Берінг у шкільні роки заповнював порожні сторінки старої амбарної книги, що вийшла з ужитку, — у ній коваль колись записував замовлення.
Великі й маленькі портрети Стелламура, лисого уміхненого чоловіка, красувалися в ті роки на дошках з плакатами, на воротах, а то й на брандмауері спаленої фабрики чи казарми — здоровенні, на всю стіну.
Суддя і вчений Ліндон Портер Стелламур у кріслі біля книжкового стелажу в кабінеті, у яскравих кольорах…
Стелламур у білому смокінгу між колонами вашингтонського Капітолію…
і Стелламур у сорочці-сафарі, що вимахує обома руками з променистої корони на голові американської статуї Свободи…
Стелла-
Стелла-
Стелламур
Верховний суддя Стелламур Із Покіпсі у квітучому штаті штаті Нью-Йорк… — ці слова стали потім приспівом чудернацького гімну — чи то шлягера, чи то дитячої пісеньки, — який виконувався змішаними хорами під час церемоній підйому і спуску прапора та на святкових збіговиськах. Важко засвоєне по літерах на слух у неопалюваних класах, які продувалися протягами, багаторазово нашкрябане крейдою на грифельних дошках і нарешті більшою мірою вигравіюване ніж написане авторучками на грубому папері — ім'я Стелламура вже давно незгасно вкарбувалося до свідомості нового покоління. Навіть над ворітьми відбудованих водяних млинів та відновлених спілок буряківництва маяли транспаранти з нашитими на них висловами судді:
На наших полях зростає майбутнє.
Або ще:
Не вбивай.
Від тих днів, коли інженерна колона майора Елліота ліквідувала залізничне сполучення з рівниною і Моор безслідно щез із графіків руху поїздів, мешканці окупаційних зон протягом довгого процесу демонтажу та спустошення мало-помалу зрозуміли, мусили зрозуміти, що Ліндон Портер Стелламур — це не просто нове ім'я, що належить якомусь представнику Армії та режиму переможців, але єдине і справжнє ім'я відплати.
Моор ще цілком добре пам'ятав із незгаслим навіть по роках обуренням той день, коли Елліот вперше наказав населенню приозерних селищ зімкнутими колонами з'явитися до кар'єру: цього дня не лише мало відбутися відкриття проклятущого напису, текст якого вже давно облетів усе узбережжя, але передусім — принаймні так повідомлялось у листівках та афішах цієї першої party, — мав бути оприлюднений мирний план Стелламура. (Повідомлялося також, що тим, хто буде відсутнім у явочних списках цього свята без поважних причин, загрожує військовий трибунал.)
І от у призначений час велелюдна, сповнена і ненавистю, і страхом процесія поповзла до каменоломні: під проводом секретарів, яких Армія посадила на місце зниклих у виправних таборах колишніх бургомістрів та комунальних радників, крокували мешканці приозер'я мертвим залізничним насипом, тряслись і в запряжених кіньми та волами фірах вузькою жорствяною дорогою уздовж її підніжжя або гребли озером у плоскодонках чи ветхих човниках. Похмура, принижена громада, в якій найхоробріші лише наважувалися, прикривши рота рукою, прошепотіти, що комендант геть з глузду з'їхав.
Безсумнівно, такі накази міг віддавати тільки божевільний: чорні стіни барачного табору при каменоломні, порвані спіралі колючого дроту та проржавілі протитанкові пастки були прикрашені наче до свята. З транспортерів та переламаних трубопроводів, похитуючись, звисали лампіони, на вкритих мохом гранітних брилах блищали жмутки металевих квітів і гілки з дубового листя, які коваль декілька днів мусив вирізати з рулону катаної жерсті, а стрілу крана, що стирчала з великої калабані, обвивали гірлянди.
— Щоб він здох, — сказав коваль, прив'язуючи свого човна до причалу каменоломні, і сплюнув у воду.