Моя дорога птаха. Мамина книжка
- Автор: Кузьменко Ольга
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-134-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Моя дорога птаха. Мамина книжка». Краткое содержание книги:
Книга має і соціальну складову: 10 грн. з вартості кожного примірника ідуть в Благодійний фонд Кузьми Скрябіна.
А в іншому кінці міста жила собі одна дивна родина. Дивна, бо ці чоловік та жінка багато років не мали діточок. Вона працювала директором великого магазину і була дуже суворою дамою, а він у душі був дитиною і щороку писав листи до Миколая, тільки зміст їх був трошки інакший, ніж у Тарасикових:
Доброго вечора, святий Миколаю! Пише до тебе Олег. Я вірю в твої чудеса з самого дитинства, коли в мене під подушкою з’являлися подарунки, про які я давно мріяв. Дякую тобі за них. Тепер я подорослішав, одружився, і моя кохана Ольга, здається, вважає мене своєю дитиною і ставиться до мене, як до сина. Дуже тебе прошу, хоча знаю, як це нелегко: подаруй нам дитинку!
Щиро сподіваюся на твою допомогу!
Олег
Чоловік, на відміну від хлопчика, відносив лист на пошту, адресував його святому Миколаю, купував найдорожчі марки і опускав у скриньку, де його знаходив старий листоноша, відкривав і також, читаючи, плакав за своїм робочим столом.
Одного морозного ранку вихователька зібрала діточок у великій залі дитбудинку і сказала:
— Любі мої, сьогодні 18 грудня, а завтра — день святого Миколая. Якщо ви були чемними і слухняними, вночі під вашими подушками з’являться подарунки від нього. Не змикаючи очей, Миколай буде аж до світанку літати по світу, щоб обдарувати всіх-всіх, хто на це заслужив.
Потім діти одягнулися тепленько і повибігали з веселими гомоном на подвір’я. Хлопчики бавилися в сніжки, дівчатка ліпили снігову бабу, а Тарасик тримався осторонь і думав свою нелегку думу: як Миколай має знайти його батьків серед усіх людей, які живуть на землі?.. Малий відходив щораз далі й далі, роздивляючись сліди пташок на снігу. «Чому я не птах? — промайнуло у голові. — Зараз би взяв і злетів у повітря, бо згори краще видно, де шукати батьків…»
Замислившись, хлопчик проминув паркан дитбудинку і не помітив, як прочалапав по узбіччі дороги більше години. Він уперше вибрався так далеко і ніяк не міг надивуватися тому, що бачив довкола. Місто готувалося зустрічати свято: гірлянди переливалися тисячами вогнів, від ялинкового базару пахло хвоєю, люди бігали заклопотані, але щасливі. Кожен у душі чекав на подарунок від святого Миколая. Тарасик крутив головою і вдихав радість інакшого життя, не обмеженого периметром паркана. Його губи мимоволі розтягнулися в усмішці: всі всміхалися, і він відповідав їм тим само.
Поряд зупинився тролейбус, двері відчинилися, і народ почав витікати з нього шумною веселою рікою. «Я ж ніколи не їздив у тролейбусі!» — подумав Тарасик, і, не вагаючись, заскочив усередину. Двері за ним зачинилися, і почалася його перша самостійна подорож у невідоме. Хлопчик став у куточку біля заднього вікна. Поза ним пропливали магазини, машини, площі, пам’ятники і люди, люди, люди… Ніби у фільмі. Хотілося їздити ще і ще. Тарасик почав змінювати тролейбуси навмання, не дивлячись на маршрути і не питаючи, куди вони їдуть і де зупинятимуться. Не відчував ні часу, ні голоду, лише невимовну свободу…
Минав день, людей у тролейбусах поменшало, за вікном потемніло. Раптом на плече Тарасикові лягла чиясь рука. Той повернувся. За ним стояв світловолосий чоловік у теплій безрукавці з хутром досередини, у клітчатій сорочці і кумедних коротких чоботах, які нагадували валянки сторожа з їхнього дитбудинку.
— Малий, ми їдемо в парк, а ти куди? — запитав водій тролейбуса, бо це був саме він.
— А я вже доїздився, — зітхнув Тарасик, усвідомивши свою провину.
— Висадити тебе тут я не можу, — сказав водій. — Їдьмо в парк, а звідти подзвонимо батькам, щоб забрали тебе, добре? У мене на мобільному грошей нема…
— Добре, — погодився Тарасик, і відчув, як йому на очі набігають сльози.
Через п’ять хвилин тролейбус завернув у ворота депо, зі скрипом зупинився і відчинив двері. Водій узяв хлопчика за руку, і вони зайшли у тепле приміщення, де пахло машинним маслом і чаєм.
— Чай будеш? — запитав водій.
— Ага, — відповів Тарасик, витираючи не то сльозу, не то сніжинку зі щоки.
Доки він сьорбав свій напій, водій увімкнув гучніше старий чорно-білий телевізор, де саме передавали новини.
— З дитячого будинку на Левандівці пропав хлопчик, Тарас Цибульський. Він одягнений у сіре пальтечко, синю спортивну шапку з бомбончиком і червоні чобітки, — сказав телевізор голосом ведучої.