Моя дорога птаха. Мамина книжка

Львівський медінститут традиційно не дорахував бали при вступі, і ми, маючи в запасі рік до мобілізації, поїхали поступати в Карелію. Пробули там два місяці, переходили на російську мову на курсах, сходили цей Петрозаводськ вздовж і впоперек, і все більше розуміли безвихідь, в яку потрапили, адже звідти нікого не переводили в інші ВУЗи. За перший курс я була в Карелії дев’ять разів. Тоді Андрійка по закінченню першого курсу забрали в армію. Там я його і проводжала, сама, з далекої мерзлої землі Карельської… А про все, що було далі, розповів Андрійко у своїх книжках, де сльози переводив у сміх і, як у Карелії сказала дочка нашого друга: «Тебе, Андрей, людей не лечить, а смешить надо…»

Я хочу сказати всім мамам, які мають маленьких хлопчиків, — дітей треба любити більше за себе, носити на руках, поки можете підняти з землі. Ніякі муштри чи покарання не зроблять з вашого сина справжнього мужчину. Не бійтеся тулити до себе хлопчика, тримайте його за рученьку, допоки це йому потрібно. Ви свою любов переллєте в дитину, а вона, в свою чергу, буде ту любов віддавати іншим. «Соло» — пісня, яку я люблю понад усі. Андрійко визначив у ній свою сутність. Та й нашу з вами теж…