Шалена
- Автор: Еспозіто Клої
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5445-9, 978-1-101-98599-1, 978-617-12-5095-6
- Переводчик: Юлія В. Максимейко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Шалена». Краткое содержание книги:
Несподівано Бет запрошує до себе непутящу сестричку. Алві хапається за цей шанс і вирушає до спекотної Сицилії. А одного дня Елізабет знаходять мертвою. Її сестра радіє, що тепер може замінити її та жити у розкоші. Хоча насправді Алві втрапила у велику халепу… Та що, як саме це було її найбільшою мрією?
Арчвей, Лондон
Чайки розміром із бійцівських собак пронизливо кричать над головою. Лиси кричать, наче під час групового зґвалтування. Пияки, лексикон яких обмежується словами «чорт» і «сука», кричать на перехожих. Прекрасний район, місце, про яке ріелтори кажуть, що воно розвивається, бо скочуватися йому вже нема куди. Усе довкола брудно-сірого кольору: небо, стіни, вулиці. На хворих деревах ростуть пластикові пакети й порожні бляшанки від пепсі. Не скажеш, що тут смердить дохлими щурами, але, відчувши натяк на такий сморід, не надто й здивуєшся. Навіть білки тут видаються скаженими.
Хтозна, навіщо я забрала степлер. Він не мій. Він мені не дуже потрібен. Мені нема що чи кого пристеплювати. Я викидаю його на чийсь газон.
За мною біжить безхатько з пакунком моїх листів під грифом «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ».
– Агов, ти! Ти! Ти! – кричить він, затинаючись, задихаючись.
Я не зважаю на нього й продовжую крокувати вулицею.
Люди часто плутають наш ґанок із великим контейнером для сміття. Вранці я постійно знаходжу порожні каністри від лагера, обгортки від кебаба, використані презервативи та зламані іграшки. Одного разу мені трапилася геть гола лялька Барбі з відтятою головою. Її рожеве тіло розпласталося на тротуарі, ніби то було якесь місце злочину з «Історії іграшок». Голови в полі зору не знайшлося, натомість перед нами виринає вбивче видовище – Арчвей-Тауер, неофіційно найпотворніша будівля Великої Британії. Яка краса.
Я штовхаю вхідні двері; вони завжди залипають, тож доводиться навалюватись як слід. Завіси скриплять. Хтось зробив розмашисте графіті «Лох». Думаю, це не я.
Знімати кімнату дешевше, ніж однокімнатну квартиру, але трохи дорожче, ніж жити в картонній коробці в підземному переході. Власне, останнім часом ця опція видається дедалі привабливішою, особливо коли вранці в лиху годину вистоюєш чергу до ванної лише для того, щоб з’ясувати, що якийсь нехлюй забув за собою змити.
Моє перше хайку за сьогодні. Ти не розучилась, Алвіно. Ти – геній поезії. Візьми з полиці Нобелівську премію. Ніколи не зраджуй своїх мрій.
Квартира розташовується на верхньому поверсі залатаного перепланованого вікторіанського будинку. Минулого тижня шматок даху пробив дірку в моїй стелі. Я написала власникові, поскаржилася на дощ. Він запропонував мені купити відро. Шпалери відшаровуються на стиках, але сумніваюся, що вони колись виглядали добре. Килими тут бежеві й протерті. Принаймні в мене є дах над головою (частково) й ліжко (матрац з «ІКЕА»), тож я намагаюся не скаржитися, особливо Бет. Вона ніколи не зрозуміє.
Я видираюся нагору нескінченними сходами. Посеред проходу стоїть чийсь велосипед. Запах плану, який ні з чим не сплутаєш. Ще сходи, а потім ще і ще. Я живу з парочкою нечупар, їх звуть Ґері й Петті, або Джеррі й Петсі, або Ґео й Пінкі, якось так, коротше. Вони здебільшого сидять удома, курять травку у вітальні, не відчиняючи вікон, щоб дорогоцінний дим не виходив, і слухають музику гуртів, про які я ніколи не чула. Вони вбираються в якісь чорні хламиди, чорні футболки з черепами й безрозмірні чорні худі з недоладними флюоресцентними прикрасами. Я чорного не ношу.
Коли я заходжу, нечупари вовтузяться на дивані. Огидно. Вони витирають мокрі роти й переводять на мене погляд. Червоні очі. Вже обкурились. Телевізор показує якесь беззмістовне лайно. Дім, милий дім.
– Привіт, – кажу, вішаючи ключі на гачок.
– Ага, – відказують нечупари.
На килимі – порожні пакетики від «Вотсітс»[14] та «Скіттлз»[15]. Напівпорожня пляшка «Доктора Пеппера». Я прокрадаюся повз них до кімнати й зачиняю двері. На засув. Вони – балакуча парочка. Якщо я втрачу пильність, вони відбалакають мені всі вуха. Можливо, саме це й трапилося з Ван Ґоґом. Хотілося б мені зараз абсенту.
Ліжко з ранку стоїть незастелене. Я скидаю туфлі й заповзаю під пухову ковдру, позіхаю широко, по-котячому. Думаю, можна поспати. Однаково більше нема чого робити. Я просто лежу там і чекаю, коли трапиться зомбі-апокаліпсис або щось інше, що нас розважить.
Стіни тонкі, як папір. Я чую, як нечупари за дверима кажуть:
– О Боже, я щойно знайшла її сторінку на «Фейсбуці»! Це збіса смішно.
Думаю, вони про мене говорять.
– Чекай, це ж навіть не вона, – каже Ґері.
– Та вона! Просто скажено відфотошоплена фотка десь п’ятирічної давнини. Думаєш, є багато людей на ім’я Алвіна Найтлі?
Вони точно про мене говорять.
– Ахаха! Подивись! Вона живе в Гайґейті?[16] – каже Джеррі.
– І працює поетесою в «Таймз літерарі саплемент»?[17] – каже Петсі.
14
Кукурудзяні палички.
15
Жувальні цукерки із фруктовим смаком.
16
Надзвичайно дорогий район на півночі Лондона.
17
Літературно-критичний щотижневик.