Шалена

Алвіна

P.S. Передавай вітання чоловікові й цілуночок Ернесто від його тітоньки.

Надіслати.

Брат Елвіса Преслі народився мертвим. Деяким людям не доводиться ділитися вдачею.

Я підтягаюся в ліжку, вилажу з нього та вступаю в піцу, яку залишила на підлозі. Уночі, перш ніж відтрубитися о четвертій, я з’їла лише половину. Вся нога в томатному соусі. Шматочок салямі між пальців. Я відліпляю м’ясо та запихаю його собі до рота, витираю соус шкарпеткою, вдягаюся в те, що знаходжу на підлозі, – нейлонову спідницю, яку не треба прасувати, бавовняну футболку, якій прасування не завадило б. Я дивлюся в дзеркало, насуплюю брови.

Уфф. Стираю туш з очей, наношу блискучий шар фіолетової помади, пригладжую масне волосся. І так покатить; я спізнююсь. Знову.

Я йду на роботу.

Виходячи з будинку, я забираю пошту й розриваю конверти, поки чвалаю по вулиці з «Мальборо» в зубах. Рахунки, рахунки, рахунки, рахунки, візитівка таксі на замовлення, реклама піци на винос. «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ», «СПОВІЩЕННЯ ВІД СУДОВОГО ПРИСТАВА», «ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОЇ ВІДПОВІДІ». Нудно, нудно, зараз засну. Хіба Тейлор Свіфт доводиться розбиратися з таким лайном? Я тицяю листи в руки безхатьку, що сидить біля метро: більше не моя проблема. Я проштовхуюся крізь натовп у черзі до турнікета, ляпаю проїзним по сканеру. Ми просуваємося платформою зі швидкістю 0,0000001 км/год. Я намагаюся подумки скласти хайку, але не можу дібрати слів. Щось глибоке про екзистенційні страждання? Щось поетичне й нігілістичне? Та марно. Ні. Мій мозок і досі спить. Я роздивляюся рекламу одягу й прикрас, якою вкрито кожен сантиметр стін. На мене витріщається та сама пихата відретушована модель із тим самим пихатим відретушованим обличчям, що й кожного ранку. На плакаті вона годує однорічного малюка дитячою кашкою. У мене немає малюка, й нагадування мені не потрібне. Я напевне не купуватиму дитячої кашки.

Я тупочу ескалатором, проштовхуюся повз чоловіка, який займає забагато місця.

– Альо, обережно! – горлає він.

– Стій праворуч! Членистоголове!

Я великий митець, замкнений у тілі рекламного агента, реінкарнація Байрона чи Ван Ґоґа, Вірджинії Вулф чи Сильвії Плат. Я чекаю на платформі та розмірковую над своєю долею. Чи має в житті бути дещо більше? Затхле повітря цілує мені обличчя, віщуючи наближення потяга. Я могла б стрибнути просто зараз, і усе зникло б. За годину парамедики відшкребли б мої рештки від рейок і Північна лінія знову запрацювала б у штатному режимі.

Металевими рейками пробігає мишка. У неї тільки три лапки, та її життя сповнене свободи й пригод. Щаслива тварюка. Може, потяг розтрощить їй маленького черепа. За мить вона зникає. Прокляття.