Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Пані професорова за той час запакувала у серветку кусник цвібака і разом з маленькою фляшкою вишнівки вклала до кишені Памвиного зимового плаща. На наступний раз вона просила щось Маркеса (в історії Памви — кінець березня, перемоклий ліс, вода не просочується крізь пласти безконечних листопадів, небо дуже синє, сонце крізь гладеньке галуззя ще порожніх дерев, листя лиш на якихось кущах, мертва залізниця серед лісу на висохлому насипі, нагріті рейки і шпали, тисячі несамовитих любовних пар жаб, всі жахливо кричать), натомість Памва порадив тепер перечитати оповідання Бахман, він принесе.
Надворі вже не пахло вугільним димом і сіркою з вокзалу — значить, випогоджується остаточно, дощу не буде. Був ще пізній ранок, а сонце світило так інтенсивно, що на вузьких вулицях не було затіненої сторони. Абсолютно тотальне безвідтінкове освітлення. За закритими повіками — теж тільки пласке, нічим не посічене оранжеве поле, жодних артефактів. А в ноги зимно, вітер тримався землі і наскрізь продував черевики через усі діри. Памва ввійшов до маленької каварні на великій площі; колись тут було помешкання, це відчувалося, три зали — три кімнати, в кожній кімнаті голландська піч, вікна залишилися такими ж, як у помешканнях — невеликі і з подвійними рамами.
Вони збиралися тут щонеділі — якраз в цей час, коли нікого ще не було. Памва прийшов і дозволив собі запалити в печі, біля якої вони сиділи. Пили дуже міцну каву із влятою у кожну філіжанку ложкою горілки.
Водій поливалки був їхнім оператором. Він міг позичати камеру лиш на кілька днів, тому кожен фільм треба ретельно продумати наперед і знімати за першим разом, без помилок і виправлень. Незабаром зима, вулиці не поливатимуться, він буде їздити на машині, котра замітає і визбирує сніг.
Шахіст — актор і звукорежисер, хоч вони не зробили ще жодного фільму з живим чи хоча б наговореним звуком. Він лиш записував Памвину музику на магнітофон і пізніше накладав її на фільм.
Галереїст встановлював світло, у виняткових випадках робив необхідні декорації, грим. Він продавав картини у приватній галереї, знав усіх художників, фотографів і часом запрошував їх для якоїсь консультації. Його стан постійно залежав від картин, серед яких він змушений був жити.
Памва теж був актором, до того ж він робив музику; ідеї, сценарії і режисуру придумували або всі разом, або по черзі. Памва відчував, що починає їх втрачати. Вони робили аматорські фільми на восьмиміліметровій камері вже багато років. Ніколи не показували інакше, як у своєму найближчому оточенні. Потім познайомилися з Памвою. Спочатку їм лиш грав різні ролі і придумував музику; і це було найкраще. Пізніше сам почав відчувати потребу робити свої фільми, але вони його не завжди розуміли.
Памва рідко переймався чимось так сильно, як от віднедавна святим Франциском. Усі ті відчуття убогості, радості зреченості щодо чогось одного і натомість наростання чогось іншого, витворення складного кодексу і ритуалу, котрі однак роблять життя простим, якщо в них повірити, фізіологія босих ніг, дірявої одежі, недбалої їди, безвідповідальні мандрівки і самопевність молитви. Механіка доступності екстазу. Памві здавалося, що це є тим рівнем абсурду, коли той стає настільки природним, як дощ, сніг і цілий світ. Абсурд як сліди недосяжного мислення. Він переконав усіх, що треба зняти про Франциска, він сам відчував себе Франциском і поступово зробив Францисків з усіх. Аж тоді постановив собі уникнути режисури і роблення сценарію, тільки принесе п’єсу і буде робити все, що скажуть у тих фрагментах, де скажуть. Він ніколи не думав, що зможе наперед погоджуватися з найжорстокішими втратами. Зрештою, тут нема ніякого закінчення. Останнє, що можеш втратити — то здатність втрачати, а це вже приводить до здобутку, котрий знову можна втратити. Памва навіть припускав, що насправді нічого не станеться, ні на поверхні, ні глибше — бо саму втрату він вже пережив кілька разів уявно.