І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Забирай, отамане, своє золото!
Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.
Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті. Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.
Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась в темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато — всіх не передушиш, — гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу — катували під вербами.
Про незваних гостей повідомив Оксена сусідський хлопчак — примчав аж до маслобойні на коні. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жаліючи батога, а Іван, що встиг ускочити слідом за батьком, щосили тримався за драбки.
З гори до хутора коні не мчали — летіли, розпластавшись у божевільному галопові. Вітер обривав із них шмаття піни, бризкав просто в обличчя Оксенові гарячим дощем.
Прогуркотіли під колесами розбиті ворота. Видовженими тінями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббігли довкола них, застигли, і не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так і застиг на порозі: на заюшеній кров’ю підлозі валялися трупи бандитів, а біля столу, на підлозі, сиділа Варвара і з тіста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги…
Оксен знайшов батька під вербами. Весь порізаний, з обдертою шкірою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид іще дихав — не хотів так легко піддаватися смерті. Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тіло накинули мокру скатертину — весь час поливали водою, і Свирид за якийсь час опритомнів.
Батько помер на другий день. Все просив підвести йому голову та повернути до вікна: надіявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихітку світла. А перед цим уночі, коли розійшлися сусіди і Оксен залишився віч-на-віч із татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом:
— Оксене… Оксе-ене…
— Що, тату? — схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись.
— Батюшку… покликали?..
— Скоро будуть… Лежіть спокійно, тату, батюшка от-от приїдуть… Я послав за ними Івана, — казав Оксен, бо він боявся жахної тиші, яку по вінця виповнювало — колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипіння.
— Поховайте… в Олени… в ногах…
— Гаразд, татку… Ви тільки не мучте себе, лежіть… спокійно…
Але спокій якраз і не приходив до Свирида. Батько возив опухлою головою по подушці, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камінням, ламав болісно брови над заліпленими запеченою кров’ю повіками, і чорні тіні неспокійних думок не переставали метатися по його обличчі.
— Оксене…
— Що, тату?
— Олеся… вдома?..
— Я її відіслав до сусідів. Може, покликати?
Тіні затріпотіли на батьковому обличчі, потім збіглися докупи, виповнили провалля попід бровами.
— Не треба… Ти… от що… Винен я перед нею… Бог… мені цього… не простить…
— Що ви таке кажете, тату! — заперечив Оксен, заперечив тим більш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме.
— Не простить… То ти… от що… Оксене… Виходитиме Олеся… заміж… віддай їй… двадцять десятин землі… Оті… з війни… що я купив…
«Оті, що над байраком!» — зойкнув у Оксенові розпачливий голос, але бог, що висів прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, що він не посмів заперечити батькові.
Свирид відчув синове вагання. Зібрав останні сили, і голос його пролунав майже так, як тоді, коли Свирид був здоровий:
— Ослухаєшся — з того світу проклену!.. З могили устану!..
— Добре, тату, — покірно згодився Оксен.
Так на цвинтарі виросла свіжа могила, а згодом темненькою видовженою скринею появилася ще одна: поховав Оксен і свою дружину, яка, збожеволівши, недовго жила на світі: ліпила пироги до останньої своєї хвилини.
Відтоді як помер батько, Оксенове серце, де Олеся завжди мала тепленький куточок, наповнилось холодком: не міг він простити сестрі отого батькового заповіту. Знав, що це гріх, що сестра ні в чому не винна, — і нічого не міг вдіяти із собою. Як згадає про оті двадцять десятин, як подумає про те, що то ж найкраща земля, що більше ніде так не родить пшениця, — так і хлюпне на нього гаряча ненависть до сестри, яка, наче на зло йому, з кожним днем хорошіє — манить пролісковою синявою очей, заворожує сміхом.