І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Варвара як стояла, так і заклякла біля діжі, тільки великі росинки поту враз усіяли чоло, затремтіли, звисаючи на зламаних страхом бровах. Дід впустив ложку, ложка лунко стукнулась об дубову кришку столу, бризнула молочною кашею, а в самого діда мертво одвисла щелепа, зачорнів беззубий рот. Олексій принишк, як пташеня, тільки поблискував переляканими тернинами очей. Один Свирид зберіг такий-сякий спокій на своєму завжди похмурому обличчі.
— Ви хоч би шапки знімали, до хати заходячи! — осудливо мовив він. Звівся за столом, майже дістаючи головою стелі, повів рукою на образи: — Людей не сором — бога побійтеся!
— А от ми тобі язика вкоротимо! — пообіцяв Свиридові найвищий з-поміж бандитів. Ростом він міг би помірятись із Свиридом, тільки був вужчий у плечах, тонший у талії і мав на диво маленьке, рухливе та неспокійне обличчя. Був, мабуть, у них за отамана, бо наказав: — Ану замкніть усіх до комори, окрім хазяїна!
Діда вивели під руки, Олексій, тихо схлипуючи (плакати вголос він не наважувався), смикав матір за спідницю:
— Мамо, пішли… мамо, пішли…, — а Варвара ніяк не могла висмикнути з діжі руки: тісто наче закам’яніло.
— А ти що тут пораєш? — підійшов до неї отаман.
Варвара затріпотіла, ворухнула безкровними вустами.
— Та не бійся! — засміявся бандит, явно потішений страхом жінки. — Я таких, як ти, не кусаю… Хліб зібралась пекти?
— Пироги, — врешті здобулася на слово Варвара.
— Пироги?.. З капустою?..
Високий жадібно втягнув у ніздрі повітря, заглянув до діжі, потикав у біле пухке тісто брудним прокуреним пальцем.
— А що, хлопці, попробуємо і ми пирогів? — звернувся він до своїх братчиків. — Не одним же багатіям розкошувати! — І під схвальні вигуки та сміх наказав бандитові, що вже брав Варвару за плечі: — Жінку облиш, хай напече нам пирогів, поки ми з хазяїном словом перекинемося.
Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стіл тісто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зціплювала зуби, рада була затулити і вуха, і очі, оглухнути й осліпнути, бо злодіюки вже заходилися біля Свирида.
— Де заховані гроші?
— Куди подів золото?
Розбили скриню, вивалили все на підлогу, випотрошили гаман, але того їм було мало.
І знову підступались до Свирида.
— Признавайся, зануда, куди подів золото!
Свирид стояв на своєму: золота у них не було і немає.
— Не було, кажеш? — перепитав високий і посміхнувся недобре. — У тебе, хазяїне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити її… Ану зв’яжіть, хлопці, йому руки, щоб не брикався!
Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.
— Тягніть до печі!
Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.
— Так нема, кажеш, золота?
— Немає,— відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.
— Немає?
— От клянусь богом — немає!
— А ти не спіши клястись, не гріши перед богом, — лиховісно умовляв Свирида високий. — Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!
Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.
— Ставте, хлопці, його ноги — нехай погріється!
Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.
— Годі, хлопці, годі,— наказав отаман, що не спускав із Свирида очей. — Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.
Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:
— Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?
Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі. Якась думка майнула в його очах, затріпотіла, гаряче і мстиво.
— Розв’яжіть.
— А скажеш, де золото?
— Скажу.
— Оце інший макар! — зрадів високий. — Люблю, коли людям вертається пам’ять!
Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.
— Підсадіть мене на піч… там золото…
Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:
— Хазяїн, скоро там?
— Зараз, — глухо, як із могили, озивався Свирид.
— Дістаєш там, хазяїн?
— Зараз дістану!
Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча: