Муссоліні
- Автор: Кампі Алессандро
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-38-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Муссоліні». Краткое содержание книги:
На догоду найвибагливішого читача автор книжки «Муссоліні» Алессандро Кампі зібрав і врахував усе розмаїття та суперечливість образів, які залишились і нашарувались у підґрунті колективної пам’яті не одного покоління. Просте походження, бродяжницька та бунтівна молодість, потайні та розпусні любовні пригоди, еміграція та голод, пристрасні й нестримні політичні баталії, хоробрість у воєнних справах, арешти й ув’язнення, діти та пасинки, воєнні тріумфи, віддана дружина й молода коханка, інтриги можновладців проти нього, воєнні розгроми, зрадництво послідовників, а відтак народний глум і наруга над тілом – усі ці факти біографії диктатора становлять основу міфу і антиміфу про Муссоліні.
Для широкого кола читачів, зацікавлених аналізувати тенденції та проводити паралелі, щоб зрозуміти перебіг історії загалом.
31 серпня, тобто через три місяці після початку конфлікту, Муссоліні вирушив на фронт звичайним берсальєром. У більшості документальних джерел зазначено, що він зарекомендував себе гідним, відданим і дисциплінованим солдатом, таким, як і раніше, під час військової підготовки, яку він проходив од січня 1905-го до вересня 1906 року в розквартированому у Вероні берсалійському полку. Впродовж усіх місяців свого перебування в зоні війни (в Альто-Ізонцо, Карнія, на плато Карсо) він вів щоденник, опублікований окремими випусками в «Popolo d’Italia» в період між груднем 1915-го та лютим 1917 року: чесний опис усіх скрут і страхів окопного життя, переданих сухою прозою, без пафосних надмірностей чи красномовства. Опублікований повністю в 1923 році та перевиданий багатьма видавництвами за роки режиму, цей щоденник зіграв фундаментальну роль для створення в очах італійців образу народного борця і патріота (що й було метою багатьох творів про війну), на який спирався сам Муссоліні та згодом спиратиметься фашизм – завдяки ораторському мистецтву, ретельному промиванню мозків і пропаганді, завдяки масовим «літургіям» і символізму, – як для узаконення нового політичного революційного порядку, а саме фашизму (що успадкував од війни та присвоїв собі палінгенетичні[33] мотиви морального, соціального та політичного відродження), так і в спробі вибудувати органічну послідовність національної історії (фашизм як результат війни, до якої залучився весь італійський народ, зумів – саме тому і зумів – довести до кінця унітарні прагнення епохи Рісорджименто).
23 лютого 1917 року його було поранено вибухом гранатомету і згодом, у серпні того ж року, після тривалого лікування комісовано. Розгром під Капоретто розпочався 24 жовтня 1917 року – сорок тисяч італійських солдатів убито й поранено, понад шістсот тисяч військовополонених і втікачів, австрійці окупували Удіне, військо під командуванням Кадорни вимушене зосередитися за лінією Пьяве – все це він виплескував на папір за своїм робочим столом у «Popolo d’Italia», хоча ще не повністю одужав після поранення, з головою поринувши у роздуми про кризу революційного та демократичного інтервентизму, в якому поширювався внутрішній розкол і подекуди все сильніше відчувався привабливий спів сирен націоналізму та імперіалізму.
Дата, якій судилося стати роковою в уяві італійців, миттєво набула для Муссоліні поворотного значення: політичного, стратегічного, ідеологічного, емоційного. Після Капоретто значною мірою змінився зміст війни, відтоді він наповнився сенсом боротьби до останньої краплі крові для запобігання колапсу країни. Привід воєнної розрухи започаткував новий дуалізм – якщо раніше протиставлялися «нейтралісти» та «інтервентисти», то відтепер це були «пораженці» та «ветерани». Цей дуалізм гратиме рішучу роль у політичній боротьбі післявоєнного періоду, адже він переросте в контраст між двома Італіями: тією Італією, яка шляхом страждань принесла країні перемогу, а з нею можливість політичного самоствердження на європейській арені, і тією Італією, що на межі невизначеності й м’якотілості ризикувала зазнати військового розгрому і політичного приниження.
Для Муссоліні, а головно для лівих інтервентистів травма, спричинена поразкою під Капоретто, стала підставою для самокопання щодо політичних і соціальних цілей війни. Неминучість військової кризи й потреба зміцнення внутрішнього фронту, задля чого треба було сконцентрувати всю енергію та відмовитися від політичних розколів, ризикували спорожнити міф про «революційну війну», видалити з нього соціальний зміст, а порожнє місце заповнити націоналістичними почуттями захисту батьківщини, що опинилася в небезпеці, та закликом до воєнної диктатури.
Відповіддю Муссоліні на перспективу кризи інтервентистського руху (яку він вважав практично неминучою після Капоретто) стала ідеологія «окопності», пильна увага до світу «фронтовиків» і очікувань, що його підживлювали. У момент максимальної невпевненості щодо долі світового конфлікту, в момент, коли всю націю було покликано зробити надзвичайне зусилля, аби протистояти ворогові, він нарешті чітко усвідомив справжню ставку в цій війні, а також політичні та соціальні результати, які їй судилося породити: в цій війні вирішувалися не так питання династичного спадкування або територіальних завоювань, навіть якщо для молодої італійської нації це могло мати значення (заради такої мети він ладний був де в чому поступитися націоналістам), як проблеми іншого змісту, умовно об’єднані в питаннях: хто буде командувати Італією після війни? Хто матиме офіційне право постати у керма країни після бажаної перемоги?