Лабіринт

У її пам’яті саме на цьому місці був величезний провал, але Еліс зробила все можливе, щоб зосередитись.

Англійська Нубеля, хоча й формальна, була досить вільною, і він ставив прямі запитання.

— Тоді я почула щось у тунелі позаду себе, і... — Раптом слова застрягли в її горлі. Щось, що вона придушувала у свідомості, повернулося до неї разом із глухим ударом... — Пронизливе відчуття у грудях, неначе...

— Неначе що?

Еліс сама дала відповідь. Неначе мене закололи. Ось що це було за відчуття. Лезо, яке входить у тіло точно й чітко. Болю не було, просто вона відчула порив холодного повітря та незрозумілий страх.

— А потім?

Сліпуче світло, холодне й нереальне. Та заховане в ньому обличчя. То було обличчя жінки.

Голос Нубеля пробивався крізь спогади, і це робило його невиразним.

— Докторе Таннер!

«Невже я марю?» — подумала Еліс.

— Докторе Таннер! Покликати когось?

Деякий час вона дивилася на нього невидющим поглядом.

— Та ні, дякую. Зі мною вже все гаразд. Це просто від спеки.

— Ви якраз розповідали, як вас налякав шум.

Еліс зробила над собою зусилля, щоб зосередитися.

— Морок мене дезорієнтував. Я не могла зрозуміти, звідки лине шум, який мене нажахав. Тепер я розумію, що то були тільки Шелаг та Стефан.

— Стефан?

— Стефан Кіркланд. К-і-р-к-л-а-н-д.

Нубель показав їй свій записник, воліючи перевірити, чи правильно він занотував прізвище.

Еліс кивнула.

— Шелаг побачила камінь і вирішила глянути, що там відбувається. Гадаю, Стефан просто пішов за нею, — вона знову завагалася. — Я не впевнена в тому, що було далі. — Цього разу неправда легко прозвучала в її вустах. — Я, мабуть, зашпорталася на сходах абощо. Наступне, що пам’ятаю, це голос Шелаг, яка мене кликала.

— Доктор О’Доннел сказала, що знайшла вас непритомною.

— Думаю, це було недовго. Я могла втратити свідомість не більше ніж на хвилину чи дві. У будь-якому випадку я не відчула, що це було довго.

— Ви вже колись утрачали свідомість, докторе Таннер?

Еліс здригнулась, оскільки спогади про те, коли це трапилося вперше, зненацька нахлинули на неї.

— Ні, — знову збрехала вона.

Нубель не помітив, як зблідла Еліс. І провадив далі:

— Ви сказали, що було темно, але доти ви мали світильник?

— Так, у мене була запальничка, але я впустила її, почувши шум. І каблучку також.

Інспектор одразу ж прореагував на її слова.

— Каблучку? — обірвав він Еліс. — Ви нічого не казали про каблучку.

— Між скелетами була маленька кам’яна каблучка, — пробелькотіла Еліс, настрашена виразом його обличчя, — я підняла її пінцетом, щоб розгледіти краще, але до того...

— Що то була за каблучка? — перервав Нубель. — Із чого її зроблено?

— Я не знаю. Либонь, з якогось каменю, не золота і не срібна. Я її до пуття не роздивилася.

— Чи було на ній щось вигравіювано? Якісь букви, печатка, візерунок?