Зоряні мандри капітана Небрехи
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зоряні мандри капітана Небрехи». Краткое содержание книги:
Точнісінько отака історія трапилася і зі мною. З тією, правда, відмінністю, що Веспуччі теж був відомим на всіх широтах капітаном, а не бездушною машинерією, яка за своє існування здійснила лише одну справді корисну подорож — на звалище металевого брухту.
Та, зрештою, не мені нарікати на долю. Краще ось послухайте, як воно так сталося…
Розділ п’ятий
МІЖ СЦІЛЛОЮ ТА ХАРИБДОЮ
— Якось моїй ракеті, — почав капітан свою розповідь, — заступив шлях один з невідомих велетнів Всесвіту. Зірка була така величезна, що в неї залюбки вмістилося б з десяток сонячних систем разом з усіма орбітами. Але хоч яка вона велика була, її ніхто і ніколи не бачив, навіть у найпотужніші телескопи. Річ у тім, що через свою немислиму масу зірка мала таке страхітливе тяжіння, що за межі його не міг вирватися жоден промінець. Ось чому ця надмірна небесна озія була вкрита полем тяжіння, мов шапкою-невидимкою. Це було буквально небачене видовисько!
Справа ускладнювалася ще ось чим.
Навколо зірки-невидимки оберталася велетенська планета. Щоб ви мали певне уявлення про її надреальні розміри, скажу тільки, що коло по її екватору точно дорівнювало орбіті Плутона. Зрозуміло, оце “маля” могло накоїти нам лиха не менше, ніж її невидиме світило.
Ледве мій штурман Азимут дізнався про оці космічні Сціллу та Харибду, як негайно виявив ініціативу — не чекаючи команди каштана, сів обчислювати гак на об’їзд.
Гак, нівроку, виходив добрячий. Поки ми обминали б ці страховидла, інші мандрівники спромоглися б злітати аж у сузір’я Скорпіона і повернутися додому. Більше того — ще встигли б видрукувати грубезну книжку дорожніх нотаток. Ну, а я вже був не в тих літах, щоб задурно марнувати свій дорогоцінний час. До того ж це була б не тільки тривала, а й нудна прогулянка, бо навколо гігантів на цілі світлові роки не крутилося й цеглини. Якщо поблизу від них колись і оберталися небесні тіла, то вони давно шубовснули у бездонне черево зірки-невидимки або ж потрощилися на гострих скелях циклопічного сателіта. Словом, куди не кинь, а людині із здоровим глуздом справжнього дослідника нічого було робити на спустошених околицях цієї понурої системи.
А штурман старається!
А штурман креслить!
Я зазирнув через його плече на обчислення і цілком щиро похвалив за зразкову роботу:
— Чудово, Азимуте! Чудово, мій юний друже! Ти робиш неабиякі успіхи. Молодця!
Від несподіванки і рідкісної з мого боку похвали хлопець аж зашарівся, мов красна дівиця.
Ну, поки він смакує приємні для нього хвилини, я несхибно просуваюся далі єдино можливим у даній ситуації курсом:
— Атож! Коли ми повернемося з зірок на матінку-Землю, твої обчислення будуть правити за неперевершений шедевр штурманського мистецтва.
Азимут аж танув під ласкавими променями майбутньої слави.
— От побачиш, твоя феноменальна праця прикрасить сторінки усіх підручників для космонавтів, а дорогоцінний оригінал покладуть під кришталевий ковпак у Музеї космічних мандрів. Та ще оздоблять застереженням — “Руками не торкатися”. Я сам подбаю про це!
— Дякую, капітане, — нітився від щастя мій вірний штурман.
Отут я й наполіг:
— Ось чому, друже, я тобі раджу і, більше того, наказую — негайно заховати цей безцінний скарб, щоб він (боронь нас від астероїдів!) раптом не загубився у космічній безодні. І щоб ти не чіпав його аж до повернення на Землю! Бо ж зникнення цього документа буде непоправною втратою для всієї Сонячної системи.
Азимута мов громом ударило серед космічної тиші. Він застиг із роззявленим від подиву ротом.
Це була слушна нагода запалити люльку: я був певен, що мій вірний штурман отямиться не раніш, як за хвилину. І справді, рівно через шістдесят секунд він збентежено прохрипів:
— А яким побитом ми зробимо гак без обчислень?
— Який ще гак? — невинно поцікавився я.
Від цього запитання Азимут мало не збожеволів.
— Та щоб об’їхати оцей-от космічний. тандем! — заволав він і тицьнув пальцем в ілюмінатор.
— А навіщо нам робити об’їзд, — ласкаво запитав я, мов лагідна мати малу дитину, — коли ми залюбки проскочимо між ними?
— Як так? — отетерів Азимут.
— А отак, — розжовую йому. — Сам мусиш знати: якщо планета не падає на зірку, значить, сили тяжіння обох небесних тіл десь врівноважуються, тобто сходять нанівець.
— Ну, то й що?