Колиска на орбіті

Нгалина зіниця розширилася ще дужче, у густій темряві вона наче перетворилась на дивовижний екран, на ньому заворушились нечіткі тіні. І раптом моє відображення, що плавало там мовби в тумані, стало виразним. Все моє обличчя було в сажі, сорочка звисала клоччям, я тримав у руці задимлений пістолет і щось кричав невидимим людям. Тріскотнеча рушниць не змовкала, і я здивувався, що не чую власного голосу. Я бачив відсвіти величезної пожежі, у заграві якої кишіли чорні люди. Потім з ревом і пострілами увірвались ті, кому я вигукував накази. Я бачив їхні роззявлені роти, але нічого не чув, хоч розрізняв кожну дрібницю, кожну деталь: налиті кров’ю обличчя, рухи, навіть цівки диму. Раптом переді мною, затуливши цю картину, виник чорний велетень, який стрясав списом. Я розрядив свій пістолет у його широкі груди, на яких погойдувалося намисто з лев’ячих іклів. Наче в уповільненому кіно, я бачив, як воїнове обличчя викривила передсмертна мука, його рот похлинувся останнім криком. Однак у мене не було часу дивитися, як він падає, бо я кинувся вперед. Мої люди оточили місто (я знав, що вони його оточили) і тепер стискали кільце.

Я впізнав ту овальну будівлю, перед якою стояв, і принизливий страх підхопив мене, мов океанська хвиля. Цей страх прогнав заціпеніння і змусив мене урвати чаклунство жорстокого фільму, що так неждано розгорнувся на моїх очах, змусив кинутись на безтямну боротьбу з насланням привидів-образів. Ні, я не став жертвою жахливого сну. Просто я знову був на тому самому місці, куди якимось чином уже приходив у іншу епоху. Бо я збагнув, що людина, яка перед моїми очима знищувала місто, куди привів нас Нгала, — не хто інший, як капітан фрегата (й торговець рабами) Ной Уоррен, батько мого діда Стюарта. І довкола мене відбувалось те, що вже колись відбувалося насправді. Я відчував запах диму; здавалось, варто мені лишень простягти руку, і я відчую під пальцями чорну шкіру юної дівчини, котру Сем кинув мені до ніг. Я знав, що це наймолодший матрос у моїй команді: перед нашим відплиттям його мати накреслила пальцем невидимий хрест у нього на лобі й слізно просила мене доглянути, аби з ним нічого не сталося. Я намагався вирватися із страшного видіння, стати самим собою, адже я не мав до всього цього ніякого стосунку; і все ж, як і досі, я бачив, що сміюся й плескаю Сема по плечу. Мені хотілося крикнути (Ноєві? Нгалі?): “Доволі! Годі!”, але сам не чув власного голосу, як не чув і голосу людини, котра щось промовляла до Сема і від чого він сміявся. Тим часом майдан заповнювався новими й новими неграми. Хтось тягнув чудові слонові бивні. Сем кудись зник і повернувся з двома зливками золота. Мої люди зривали золоті браслети з зап’ясть і щиколоток чорношкірих, — прикраси їм тепер ні до чого, тепер їх чекали ланцюги й довгий шлях до фрегата.