Колиска на орбіті

Я розгублено брів поміж червоних стін. Місто було побудоване без будь-якого плану, тому вузькі вулички й проходи між будівлями виявилися суцільним лабіринтом, ми обережно долали покручений шлях, захаращений груддям глини від пообвалюваних стін. На одному з перехресть ми натрапили на диск із слонової кості; на ньому були зображені два слони, що зіткнулися лобами. Все довкола дихало спокоєм, і місяць то освітлював нас, то зникав за рудими будинками. Місто було таке мертве, що я не здивувався навіть тоді, коли ми зустрілися з левами.

Левиця спала, лежачи на боці, двоє левенят поснули, припавши їй до сосків. То, мабуть, лише їхній запах — запах диких звірів — пробудив у мені благеньку згадку про давній жах. Одначе я дивився на них так само спокійно, як і на довколишні стіни. Але Нгала за якусь мить прослизнув між мною і Джімом, схопив обох нас за руки. Я відчув, як увесь він напружився, важко долаючи переляк, що бився в чорній в’язниці його тіла; здавалось, у нього відняло мову. Джім відсторонив його руку й пішов прямо до звіра. Левиця схопилася на ноги, вирвавши соски із писків левенят, з них ще трохи текло молоко, до якого смішно тяглися маленькі рожеві язички. Проте нам було не до сміху. Шерсть на загривку левиці настовбурчилась, сама вона готова була стрибнути будь-якої миті. Але Джім наближався до неї неймовірно спокійно, вона присіла, підібгавши хвоста, вищирила зуби й гарчала, її руда шерсть хвилями ходила на спині й на боках. Джім спокійно простяг руку й погладив левицю по морді; вона одразу ж заспокоїлася, заплющила очі й почала ніжно муркотіти.

Щоб по-справжньому зрозуміти те, що сталося в цьому мертвому древньому місті, треба хоч раз побачити лева не в клітці, треба знати, як скаженіє левиця, захоплена під час годівлі дитинчат. Я ошелешено слухав муркотіння, голосне, ніби чоловіче хропіння, і не міг очей відвести від картини, що постала переді мною у блідому місячному світлі. Ще й досі бачу я Джіма, схиленого над розімлілою левицею, а левенята собі ссуть, штовхаючи її в живіт лапами завбільшки з мій кулак.

Нгала стис мою руку й кивнув головою. Ми навшпиньках прошмигнули повз левине лігво, не зводячи погляду з Джіма, і він теж весь час дивився на нас. На губах у нього завмерла незрозуміла усмішка, і я помітив, що райдужні відблиски, котрі я бачив навколо гриба під деревом, тепер сяють над його ледве видимими в темряві плечима. Не знаю, яким чином він позбувся прирученого хижака, однак він майже тієї ж миті приєднався до нас. Нгала озирнувся й повів нас далі. Ми не промовили жодного слова.

Я розмірковував, чи не надав мені гриб, хоч проковтнув я його зовсім мало, тих же чудодійних властивостей, що й Джімові.

Ми йшли глинистими вуличками, прямуючи до якогось місця, добре відомого Нгалі. Це його предки звели місто з червоної глини, згадки про місто збереглися в древніх легендах — зовсім нещодавно ми порівнювали ці легенди з реальними результатами розкопок. Проте я не міг би сказати напевне, що Джім не має ще якоїсь, одному йому відомої мети. Я вже згадував, що був майже впевнений у належності Нгали до політичної підпільної діяльності, відчутної в цих краях, і довіра, з якою ставився до нього Джім, викликала в мене підозру. Я питав себе, про що, власне, просив він Нгалу, чому йому довелося так наполягати і чому Нгала згодився так неохоче.

— Куди ми йдемо? — спитав я.

— Прийшли, — відповів Нгала.

Вузенька вуличка розширилась і перетворилася на невеликий майдан, вкритий густим чагарником. На майдані здіймалася велика будівля овальної форми. Під стелею, що якимось дивом збереглася, над дверима виднівся складний візерунок із сліпучих зигзагів. Коли я придивився до них уважніше, мені здалося, що вони ворушаться.

— Чекати… — прошепотів Нгала.

Я зупинився поруч із завмерлим Джімом і дивився, як чорношкірий увійшов у будівлю й за мить повернувся з червоним тамтамом у руках. З першого ж погляду я впізнав візерунок, який прикрашав інструмент. Цей тамтам був музейною коштовністю — вік його перевищував чотириста років. З неба на нас дивилося криваве око місяця — велетенська небесна копія древнього інструмента.

— Люди лнага, — сказав чорношкірий з несподіваною урочистістю. — Дивитися прямо в очі Нгала.

І він ударив по тамтаму долонею, пробудивши в ньому голос, котрий дрімав століттями. Його голова була високо піднята, і раптом я помітив, що весь віддзеркалююсь у його широко розплющених очах. Секунду я вагався, мовби якийсь внутрішній голос попереджував мене, що я не повинен сліпо підкорюватись. Але цікавість перемогла, і я пильно глянув на своє власне крихітне відображення, яке плавало в темному зблискові Нгалиної зіниці. Гадаю, Джім зробив те саме.