Україна у революційну добу. Рік 1918

Для реалізації накресленого УПСФ передбачала низку конкретних заходів.

В економічній політиці з'їзд став на ґрунт «необхідності відбудування української промисловості при участи і за допомогою держави», із залученням до цієї справи «приватних ініціятивних осіб-підприємців та промисловців» і «приведення в життя в ім'я економичної і політичної самостійності України» загального економічно-промислового і загальнодержавного фінансово-господарського плану для цілої України, із запровадженням цукрової, винної, тютюнової й інших монополій.

Заінтересований у забарвленні свого режиму в українські кольори, гетьман П. Скоропадський з перших днів свого правління симпатизував соціалістам-федералістам і після перших невдалих спроб порозуміння надалі поступово почав залучати членів цієї партії (щоправда, на персональній основі, а не за принципом партійного представництва) до участі в уряді. Основними ж силами, на яких тримався гетьманський режим, були австро-німецькі окупанти та російське офіцерство. Щоб не виникало жодних ілюзій з цього приводу, В. Винниченко і П. Христюк постійно саркастично іменують П. Скоропадського «німецьким гетьманом» або «російсько-німецьким гетьманом».

Торкаючись питання про реальну владу в Україні після квітня 1918 р., П. Христюк промовисто зазначає: «Генерал Гренер був "душею" переворота і фактично довший час був "верховною владою" на Україні: формував Скоропадському кабінети, диктував йому ріжні "патріотично-самостійницькі" заяви і так далі»[433].

Рішуче засуджуючи дії німецьких та австрійських військових, відчуваючи гостру відразу до гетьмана, лідери українства спочатку намагались вплинути на німецьке командування — «справжнього господаря ситуації», вірніше — умовити його зберегти республіканський лад, скасувати гетьманське законодавство, а самого П. Скоропадського прогнати. Проте окупанти не збирались відступати від уже зробленого, й українці «здались». В особі свого лідера — В. Винниченка — вони погодились на нові реалії, прохаючи хіба що йменувати П. Скоропадського тимчасовим президентом Української Республіки, скасувавши назву «гетьман».

Як не дивно, однак викладені факти знайшли зовсім відмінне тлумачення у працях Г. Папакіна. Він чомусь уважає, що „генерал В. Гренер — головний „аранжувальник” німецької політики в Україні — хотів, щоб перший кабінет Української держави складався з представників поміркованих лівих сил”, на що, буцімто, не згодився П. Скоропадський[434].

У такому разі виникають питання: проти кого, як не проти „поміркованих лівих сил” німці ініціювали й провели державний переворот? І якою була б логіка повернення їх „у владу” після 29 квітня 1918 р.? Зовсім незрозумілий контекст, у якому Г. Папакін пояснює відставку М. Устимовича — невже за те, що намагався всупереч П. Скоропадському і на догоду німцям сформувати „лівий кабінет”?

По-перше, сам П. Скоропадський відзначав, що прибічники того, щоб міністрами були „виключно українці відомого шовіністичного толку”, „галицького напрямку”, серед німців виступав один полковник Штольценберг, виразник австрійських інтересів, за що невдовзі й був відкликаний німецьким командуванням (тим же В. Гренером) з Києва[435]. Загалом же німецька позиція тут була цілком певною, спрямованою проти українських соціалістичних партій.

По-друге, П. Скоропадський насправді хотів мати в своєму уряді побільше представників українського демократичного табору, особливо українських соціалістів-федералістів. Однак патріотично орієнтовані сили, за рідкісним особистісним винятком, не могли піти на компроміс з режимом, який вважали антинаціональним. Більшість політично свідомих елементів побоювались скомпрометувати себе будь-якою лояльністю до режиму, не бажали зажити в очах мас негативного іміджу.

І як уже не раз бувало впродовж попереднього року революції, народні маси виявились явно послідовнішими у своєму ставленні до новоствореної влади, аніж ті, хто від їх імені брав на себе сміливість говорити і діяти на вищих щаблях політики.