Тайна вечеря
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01235-0
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайна вечеря». Краткое содержание книги:
Роман «Тайна вечеря» присвячений трагічним подіям 1937 року на Україні. В ньому читач познайомиться з цікавими психологічними спостереженнями і дослідженнями політичного лицемірства, яке межує з повною аморальністю, із сміливим розвінчуванням безапеляційного цинізму, що згубив мільйони людських життів.
Отже, слідство має відбутися в стислі строки з залученням якнайменшої кількості свідків.
Сокирко пройшовся по кабінету, розминаючись. Тепер мав справжній кабінет з великим полірованим столом, двома бронзовими чорнильницями й сейфом у кутку. Попід стінами стояли м’які стільці, а біля вікна потертий, але оббитий справжньою чорною шкірою диван. На ньому Іван не лежав ще ні разу, та про всяк випадок прихопив з дому подушку й ковдру, заховавши їх у тумбу письмового столу. Все може статися, класова боротьба з контрою набирає розмаху, вимагає все більшої віддачі від нього особисто, й, може, доведеться днювати й ночувати в службовому кабінеті.
Постукали в двері — обережно й вибачливо. Так стукати мали звичку досвідчені конвоїри — знали, що слідчого не можна нервувати, й так робота гаряча, для чого ж грюкати?
Сокирко поспішив зайняти місце за столом, утупився її папери й не підвів очей, коли завели Онищенка. Нарешті подивився на нього. Не посміхнувся, не здивувався, дивився й наче не бачив — махнув конвоїрові, щоб вийшов, і знову заглибився в папери.
А Онищенко стояв посеред кабінету. Іван гадав, буде н гімнастерці, вже без ромбів і без паса, як і належить заарештованому, та побачив чоловіка в куртці й темній сорочці, застебнутій на всі гудзики, лише темно-синє галіфе й начищені до блиску хромові чоботи були наркомівські.
Тої невловимої миті, коли Сокирко зустрівся очима з Онищенком, усе ж вистачило, щоб збентежити Івана. Чомусь відчув чи то ніяковість, чи то власну незначущість, ледь подолав бажання підхопитися й виструнчитися.
Але перед ким?
Сокирко одразу взяв себе в руки — злість і гнів заполонили його. Що ж, це було справедливо: ненависть до людей, які пішли проти течії, стали на заваді, зрадили.
Іван відірвався від паперів, зустрівся з Онищенком поглядом, і знову чи то ляк, чи то приниження опанували ним. Бо не прочитав в Онищенкових очах ані краплини остраху чи збентеження. І чомусь, не бажаючи цього, усупереч своїй волі, Сокирко підвівся — тепер стояли один проти одного, схрестивши погляди. Раптом Іван зрозумів: якщо вибухне, підвищить голос, як хотів і планував вчинити, стукне кулаком по столу, одразу ж програє. Тому несподівано для самого себе усміхнувся й сказав:
— Сідайте, Сидоре Гавриловичу.
І усмішка, і запрошення сісти, мабуть, були несподіванкою для Онищенка — смикнувся, хотів щось сказати, та промовчав і сів.
— У чому мене звинувачують? — нарешті витиснув з себе.
Сокирко дістав з течки аркуш, подав. Онищенко прочитав його блискавично, зробив над собою зусилля, прочитав ще раз і відсунув папірець.
— Але ж це сміховинне звинувачення…
— Ви відкидаєте його?
— Невже вам самому це не зрозуміло?
— Прошу відповідати на поставлені запитання.
— Відкидаю рішуче й категорично.
— Радив би подумати…
— Ви що ж, справді сподіваєтесь, що я визнаю ці дурниці?
— Не такі вже й дурниці, як вважаєте.
— Колись я гадав, що ви розумна людина, Сокирко. І доклав певних зусиль, аби ви просувалися по службі. Скажіть, як може людина, котра має хоч трохи здорового глузду, повірити в цю нісенітницю?
І тут Сокирко нарешті вибухнув. Точніше, удав, що вибухнув, насправді ж як ніколи тримав себе в руках.
— Встати! — грюкнув кулаком по столу. — Встати й стояти струнко, коли запитують. Вважаєш, з тобою панькатимуться! — Оцей раптовий перехід на «ти» надав Іванові певності. Він дивився, як повільно підводиться Онищенко, кліпає розгублено очима, й почуття зверхності заполонило його. Нарешті усвідомив свою справжню силу — він вільний карати й милувати, а цей тип, котрий ще позавчора мав над ним владу, просто істота з кісток і м’язів, не людина, а її жалюгідна подоба, яку можна знищити, розтерти по підлозі ногою — ніхто не спитає за це, навпаки, хвалитимуть, підноситимуть і возвеличуватимуть. А слова, що людина в країні найцінніший капітал і що кадри вирішують все, — пусте, демагогія. Плювати і на окрему людину, і на їхнє скупчення, плювати на мільйони, головне — ідея, головне — вождь, не все одно, скільки й хто загине заради перемоги, адже переможців не судять. І він повинен бути серед переможців, бо йому начхати на все, той же Онищенко навряд чи повівся б так само в нинішній ситуації. Він би спалив листа з течки, бо лист цей справді безглуздий. Онищенко вірить в ідеали, а не у вождя. Зрештою, в ці ідеали вірять мільйони й мільйони, їм брешуть, проте самі вони не відають цього, це невигідно тим, хто нагорі, невигідно і йому, Сокиркові, нехай гадають, що справді скоро прийдуть рай і братерство, нехай працюють, не шкодуючи сил, надриваються — а розумні в цей час, попльовуючи, збиратимуть вершки.