Посланець
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич, Поплавський Петро
- Серия: Посланець #1
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Посланець». Краткое содержание книги:
— Вибачте, фрейлейн, — Хейніш не пускав Крістіну з ока, — довелося потурбувати вашу хазяйку.
— Бачу, — лаконічно відповіла вона. Поводилася, як завжди, стримано, службово опановано, не виявляючи жодних недоречних емоцій. — Що накоїла ця стара відьма?
— Зараз дізнаєтеся! Перекладайте! Скажіть, — звернувся він до Варвари Іванівни, — хто з чоловіків відвідував вас останнім часом?
— Що ви верзете, пане? — обурилася стара жінка. — Я не того віку, який цікавить чоловіків.
Крістіна ретельно переклала слово в слово.
— Я не про те, — хмарно виголосив Хейніш. — Скажімо так: хто з чоловіків навідується до вашого дому?
— Тепер ніхто, якщо не зважати на панів офіцерів, що супроводжують ось її, — вона вказала на Крістіну. — Її й питайте, хто за нею п'яти несе.
— Ви дуже зухвалі, матко! Відповідайте конкретно: хто вчора приходив? Увечері?
— Учора? Та нікого я не бачила…
— Ви не одверті, — похмуро зазначив Хейніш.
— А з якого б це лиха мені брехати?
— Будьте розумні. Врахуйте, нам відомо все, і зараз я це доведу. Учора пізно ввечері, десь на ніч, що вашого будинку підійшла машина. З неї вийшли фрейлейн Бергер та офіцер Мюллер. О котрій годині це сталося?
— А звідки мені знати, коли я давно лягла спати? Усі тутешні рано лягають. Але я чула і впізнала свою німкеню з голосу. — Варвара Іванівна чомусь вперто уникала навивати Крістіну на ім'я, вона й сама не годна була б собі дати ради, чому саме. — Потім мотор знову загув, і машина поїхала, а я знову заснула.
— Проте який був час?
— Було темно, а тепер рано темніє… Може, одинадцята минула, а може, ще ні…
— А куди ж офіцер подівся?
— Який офіцер?
— Той, що заходив у дім.
— Я вже казала, пане, ніхто не заходив. Ось тільки вона сама, хоч її хтось привіз машиною. Було темно, я вже давно спочивала в ліжку.
— А до вас особисто так-таки ніхто й не завітав?
— Чому ж? Мало кого несе нечиста сила. Оце причалапало одне одоробало…
— От і гут! — зрадів Хейніш. — Значить, хтось приходив?
— Авжеж…
— І заходив у дім?
— Навіть не питаючись, вдерся…
— Хто ж він?
— Відомо хто — ваш вояк. Вимагав млека, яйка… Нажерся і пішов… Він приходив раніше, не цієї ночі…
— Базікаєш багато! — гримнув Хейніш.
— Так ви ж самі питаєте.
— От що, домовимося так: відповідаєш на два запитання, — він розчепірив пальці, — лише на два, і йдеш собі геть.
— Які ще запитання?
— Скажи, солдат, що приходив до тебе, був переодягнений партизан чи радянський розвідник? Хто цей бандит?
— Та ваш власний бандит, німецький…
— Що? — збичився Хейніш. — Зараз я з тобою, російська відьмо, інакше побалакаю!
Варвара Іванівна нараз відчула неймовірну слабкість в усьому тілі. Різкий біль у грудях — там, де б'ється серце, — обпік вогнем, мов струмом. Стиснув, мов залізними лещатами, і не давав дихати. Вона відчула, що ось-ось впаде, і збирала до крамі останні сили, щоб не впасти, щоб гордо вистояти перед цими виродками до кінця.
— Хитруєш, матко! — Хейніш витяг пістолет. — Ось бачиш? Хочеш кулю в лоб? Відповідай швидко! З ким ти зустрічалася перед приїздом фрейлейн? Ну!..
— Не «нукай», ще не запріг…
— Кого ховала в домі?
— У домі — я та миші, а вони самі ховаються…
— Ти що, знущаєшся з нас? — і Хейніш точним коротким порухом фахового м'ясника вдарив Варвару Іванівну, мов рубонув, рукояттю в обличчя.
Варвара Іванівна схопилася за серце, за своє хворе серце, як і тоді, коли побачила Мюллера. Вона ковзнула останнім, уже несвідомим поглядом по Крістіні і повільно похилилася на підлогу…
— Фрейлейн Крістіно, хлюпніть на цю відьму води!
Та коли Крістіна нахилилася над Варварою Іванівною з графином і склянкою в руках, вона побачила, що все марно, що життя пішло із серця цієї мужньої жінки, яка нічого не встигла зробити, окрім одного й величного, — вмерти Невідомим солдатом Батьківщини і смертю своєю запалити Вічний вогонь людської пам'яті. А більше вона не встигла нічого…
— Ну, то що ця стара? — запитав Хейніш. — Прийшла до тями?
— Вона вмерла, — здушено відповіла Крістіна, ледь стримуючи сльози.