Соло для комп’ютера

Пам’ятаєш, Марино, як ти плавала в Атлантичному океані, де температура була не більш як десять градусів, і я не змогла зайти у воду навіть по коліна? А ввечері ми сиділи на дерев’яній терасі нашого готелю, і жували червоні яблука, і співали про чаєчку-небогу, а над нашими головами одну по одній небо запалювало такі неукраїнські зірки. Ми читали своє майбутнє у високому небі, ми слухали його, як слухають літній дощ, і ми прагли його, як прагнути можна дива.

Я знаю, Марино, ти скоро приїдеш, правда? Ти вже захистила свою дисертацію. Ми купимо пляшку «Ізабелли», щоб було чим відсвяткувати. І ми сядемо у твоїй довгій кухні на двох стільчиках («Навіщо мені більше? — питанням на питання якось відповіла ти. — До мене гості не ходять по двоє»), де на стінах вибухнув цілий феєрверк жовтогарячих і блакитних квадратиків — до сліз, до болю в зіницях, — і ти скажеш своїм дзвінким голосом — занадто високим, що спершу я навіть вважала його тільки однією з твоїх численних ігор, ти спитаєш мене: «Крихітко, кажи, хочеш чаю? Ні? А чого? Ну кажи, чого ти хочеш».

Я не плачу, подивись, я не плачу.

Я читала про це в книжках. Думала: як вони могли про таке розповідати? Відтворити почуття, які живуть так глибоко в душі, що часом і сам боїшся їх викликати на поверхню. І відтворити їх так, що я іноді забувала, на якому світі живу: сходячи з ескалатора, ногами розгублюючи сходинки, що з-під ніг втікали, западали, я, піднімаючи очі від тексту, ніби виринала з-під товщі води — і до кінця виринути не могла. Ще півхвилини йшла навпомацки й бачила замість турнікетів… нічого взагалі не бачила! Не було нічого! Як, як можна піднятися до такого рівня, коли твої сльози, легкодухі сльози, що ними ти заколисуєш внутрішній непогамовний біль, раптом зробляться текстом? Стануть словами рани криваві…

А відповіді на питання, як жити далі, ти все одно не відшукаєш.

Треба просто заснути, щоб нічого не відчувати. Треба просто заснути, щоб не чути цього сумного, цього зрадливого голосу, що чатує на тебе по всіх кутках: