Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0665-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий учитель, розв’язує загадку: хто вона, та чарівна коханка, яка знає про нього майже все, а він про неї — практично нічого…
Для широкого загалу.
Але все-таки то були рефлексії більше самооборончі, ніж дійсні, тож я їх миттю позбувся, коли побачив, що Іра таки приїхала; зрештою, я зовсім не був упевнений, що виконаю власного наказа, отож коли уздрів, як виходить із вагона усміхнена, відчув неймовірну полегкість, і мої вуста самовільно розсунулися в цілком подібній усмішці, яку несла моя кохана, тільки, здається, дурнішій. З другого боку здалося, що бісова мати, побачивши ці наші усмішки, заскреготала пластиковими зубами, але я не збагнув — чи із задоволення, чи від люті.
— Куди підемо? — спитала Іра, як піднялися на моста. — Але не до тебе, бо туди боюся.
— Тоді в ліс, як кажуть поети, наповнений весною, — мовив легковажно, бо й справді: наповнював мене якийсь тихий, я б сказав, іскристий спокій.
— Звідки в тебе оця манера пишно висловлюватися?
— Очевидно, від реакції зустрічі з тобою.
— Це комплімент чи насмішка?
— У кожному компліменті є насмішка, бо в основі його — неправда.
— Говориш сьогодні афоризмами. Це ознака добра чи лиха?
— Добра ознака — те, чого хочемо, а лиха — чого не хочемо.
— Хоча сумнівний, але афоризм, — мовила Іра. — А як тебе зустріла мегера після нашої зустрічі?
Подивилася ніби крадьки. Очевидно, задля цього питання й примусила мене творити сумнівні афоризми.
— А як, гадаєш, могла зустріти?
— Говорила на мене бридоту. Вгадала?
— Якраз навпаки, — сказав тим-таки грайливим голосом. — Говорила, що ти мила дівчина, правда, трохи незграбна, але всі милі дівчата незграбні, інакше не були б милі, і що про тебе колеги на роботі найкращої думки.
— Але ж ти брешеш! — аж спинилася вона. Ми вже спустилися сходами, і перед нами лягла вулиця з розставленими на ній, як шахові фігури, постатями, очевидно, тих, хто приїхаа цією електричкою. — Чи знову з мене насміхаєшся?
— Кажу компліменти, — смутно всміхнувся я.
— Часом тебе боюсь, — сказала раптом Іра.
— Мене? — здивувався цілком щиро. — Але що в мені страшного?
— Боюся, що розумніший, ніж можу собі дозволити.
Фраза вийшла неясна, навіть дуже неясна, але цікава.
— Здається, і ти починаєш творити афоризми.
— Ні, — мовила серйозно. — До такого не здатна. Признайся: сказав неправду, що сподобалася мегері.
— Та все в порядку, Іро, — мовив. — Можемо приходити до мене, спокій забезпечений.
Подивилася з підозрою, але я був сама благота.
— Туди більше ніколи не піду, — сказала категорично. — Чуєш, ніколи! Веди мене, куди хочеш, тільки не туди.
— Тоді в наповнений весною ліс, — сказав я.
— А коли дощ?
— Сідатимемо в потяг чи електричку і шукатимемо, як писали романтики чи, точніше, неоромантики, синіх далей. Тобто місць, де дощу немає.
— Фу, яка патетика! Де ти цього набрався?
— Кохання — це і є патетика, поки стане димом, — сказав я.
— Знову афоризми?
— Так, — сказав я, — сьогодні маю поетичний і афористичний настрій.
— Тому й кажеш неправду?
— Правда — це істина неприємна, а неправда — не завше, — сказав я. — В цьому й суть компліменту.
— Завжди знала, що ти розумний, — сказала Іра. — Тому не хотів мене раніше помічати?
— Тут справа простіша, а отже, складніша, — сказав я. — Цього не бажав Бог нашого світу — Випадок. А ти, очевидно, цьому Богові активно не молилася.
— Але чому мала молитися я, не ти?
— Бо мені для того, щоб молитися, треба було знати предмета молитви, а я про тебе нічого не знав, — мовив. — Молиться тільки той, хто знає, про що чи про кого молиться.
— А може, я молилася, — задумано проказала Іра. — Але моєї молитви не почув. Признайся, не почув?
— Так, — сказав я. — Тільки Бог уміє такі речі чути.