В сталевих грозах
- Автор: Юнгер Эрнст
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-078-8
- Переводчик: Юрко Прохасько
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «В сталевих грозах». Краткое содержание книги:
Оскільки я ще не міг як слід марширувати, мене призначили офіцером спостереження. Спостережний пункт містився на стрімкому схилі між Нурлю і Мусланом. Він складався із вбудованої стереотруби, через яку я спостерігав за добре мені відомим переднім краєм. У разі посилення вогню, появи різнокольорових ракет чи якихось особливих подій слід було повідомляти в дивізію по телефону. Цілими днями я сидів, мерзнучи, на ослінчику й вдивлявся через подвійне скло в листопадовий туман, сяк-так розважаючись пробами зв'язку. Коли дріт прострілювали, я мусив відіслати ремонтну групу для усунення пошкодження. У цих людях, діяльність яких на полі бою дотепер була для мене майже не помітна, я відкрив особливий тип невідомих працівників у смертельному просторі. В той час як всі інші зазвичай поспішали забратися із зони обстрілу, ці формування негайно й діловито кидались просто туди. Вдень і вночі нишпорили вони в іще теплих від вибуху вирвах, щоби сплести докупи два кінчики дроту; ця діяльність була настільки ж небезпечна, як і непомітна.
Спостережний пункт був схований на терені. Ззовні було видно лише вузеньку щілинку, напівприкриту купиною трави. Отож, поблизу падали тільки випадкові снаряди, а мені з цього надійного сховку було дуже добре видно поведінку окремих людей і невеликих підрозділів, на що мало зважаєш, коли сам перетинаєш обстрілювану місцевість. Іноді, передовсім у години сутінків, краєвид нагадував великий, населений тваринами степ. Коли ж в обстрілювані з рівномірними проміжками місця кидались усе нові й нові прибульці, а потім, раптом упавши на землю, чимдуж тікали геть, мені особливо настирливо спливало порівняння з якимось зловісним природнім ландшафтом. Це враження було, мабуть, тому таке сильне, що я, немов якийсь висунутий наперед орган чуття керівництва, міг незворушно споглядати за подіями. По суті, в мене не було іншої роботи, як вичікувати годину наступу.
Кожні двадцять чотири години мене заступав інший офіцер, і я відпочивав у сусідньому Нурлю, де у великому погребі було облаштовано відносно зручне мешкання. Ще й досі часом згадую ті довгі, задумливі листопадові вечори, які я, покурюючи люльку, самотньо проводив перед каміном під маленьким, бочкоподібним склепінням, у той час як назовні в сплюндрованому парку з голих каштанів скрапувала імла, а тишу вряди-годи перебивало відлуння вибуху.
18 листопада дивізію розформували, і я знову з'єднався з полком, що стояв на відпочинку в селі Фрес-нуа-ле-Ґран. Там я перебрав замість лейтенанта Боє, що від'їздив у відпустку, командування другою ротою. У Фреснуа полк мав чотири тижні нічим не потривоженого спокою, і кожен намагався насолодитися ним повною мірою. Різдво й Новий рік відсвяткували ротами, пиво й ґроґ лилися рікою. В другій роті залишилось ще п'ятеро з тих, з ким я разом святкував Різдво в стрілецьких окопах Монші.
Разом із хорунжим Горніком і моїм братом Фріцом, який на шість тижнів прибув у полк як фанен-юнкер, ми замешкували салон і дві спальні якогось дрібного французького рантьє. Допіру тут я знову трохи відійшов і часто повертався додому щойно над ранок.
Одного ранку, коли я ще заспаний лежав у ліжку, до моєї кімнати зайшов один товариш, щоб забрати мене на службу. Ми балакали про те й про се, він бавився моїм пістолетом, який, як звичайно, лежав на нічному столику, і ледве при цьому не увігнав мені кулю в голову, що пройшла зовсім близько. На війні мені довелося стати свідком не одного смертельного поранення внаслідок необережного поводження зі зброєю; такі випадки особливо прикрі.
У перший тиждень на огляд прибув генерал Зонтаґ; він похвалив полк за заслуги при штурмі лісу Сан-П'єр-Вааст і багатьох збирався відзначити нагородами. Коли я парадним маршем вів перед ним другу роту, мені здалося, що полковник фон Оппен щось розповідає про мене генералові. Через кілька годин мене викликали до штаб-квартири, де генерал вручив мені Залізний Хрест першого ступеня. Мене це втішило, тим паче, що, вирушаючи за наказом туди, я, властиво, сподівався якоїсь догани. «Ви щось частенько отримуєте поранення, — привітав мене генерал, — тож я подумав, Вам знадобиться пластир».
17 січня 1917 року мене на 4 тижні відправили з Фреснуа в учбовий табір Сіссон поблизу Ляону на курси ротних командирів. Завдяки керівнику нашого загону, капітанові Функу, ця служба стала для нас вельми приємною. Він володів талантом з кількох підставових правил виводити безліч вказівок; це дуже корисна метода, байдуже, в якій ділянці.