В сталевих грозах

ПІД СЕН-П'ЄР-ВААСТОМ

Провівши чотирнадцять днів у лазареті й ще стільки ж у відпустці, я знову вирушив у полк, що стояв на позиції під Десно, зовсім близько від вже добре знайомої нам Великої Траншеї. По прибутті я залишався там два дні, й ще стільки ж — у стародавньому гірському селищі Аттоншатель. А потім з вокзалу Марс-ля-Тур ми знов на всіх парах вирушили в напрямку Сомми.

Нас висадили в Боані й поселили в Бранкурі. В цій місцевості, де згодом ми не раз ще бували, населення складається з рільників, проте майже в кожному домі стоїть ткацький верстат.

Мене розквартирували в одного подружжя, що мало доволі таки гарненьку доньку. Ми ділили дві кімнати, з яких складалася хатина, й вечорами мені доводилося проходити через подружню спальню.

Відразу першого ж дня батько родини попросив мене написати від його імені скаргу місцевому комендантові, бо якийсь сусід схопив його за горлянку, відлупцював та ще й, під крики «Demande pardon!»[21], грозився вбити.

Коли одного ранку я хотів вийти з кімнати на службу, донька з протилежного боку підперла двері. Я подумав, що це один з її жартиків, і теж з усієї сили наліг зі свого боку на двері, які під нашим спільним натиском злетіли з завіс, так що ми разом з ними зробили кілька кроків кімнатою. Раптом перегородка впала, і красуня — на своє й моє зніяковіння і неабияк розвеселивши матусю — постала переді мною в убранні Єви.

Ніколи я ще не чув, щоби хтось лаявся так вигадливо, як ця «троянда Бранкура» на звинувачення сусідки, що її, мовляв, аж надто добре знають на певній сумнівній вулиці в Сан-Квентені. «Ah, cette pelure, cette pomme de terre pourrie, jetee sur un furnier!»[22] — аж клекотіла вона, носячись кімнатою з розчепіреними, мов пазурі, пальцями й не знаходячи, на кого б вилити свою лють.

Та й взагалі, звичаї в цій місцині були не надто вибагливі. Якось увечері я зібрався в гості до одного товариша, який мешкав на квартирі у згаданої вже сусідки, простацької красуні-фламандки, званої мадам Луїза. Я пішов навпростець садами й через маленьке віконце побачив, що мадам Луїза сидить за столом і призволяється з величенького кавника. Раптом двері відчинилися, і постоялець цього затишного житла, мов сновида й, на превеликий мій подив, не ретельніше за сновиду вбраний — увійшов до кімнати. Без слова він схопив кавник і впевнено влив собі в рот добрячу порцію кави. А тоді так само без слова вийшов. Відчувши, що не смію порушувати таку ідилію, я тихесенько забрався геть.

В цій місцевості панували вільні звичаї, що дивно контрастували з її сільським характером. Мабуть, це було якось пов'язано з ткацтвом, бо в містах і селах, де править веретено, завжди панує інший дух, ніж, наприклад, там, де тон задає ковальський молот.