Тринадцята легенда
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-555-8
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тринадцята легенда». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої легенди», але й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла при народженні.
У карих очах місіс Моделі заблищали сльози, але вона не здавалася.
— Ніякі не дурниці, це була жінка, худорлява… он там, на канапі! Вона почула, як я заграла на фортепіано, підвелася і…
— Ти добре її бачила? — спитав лікар Модслі.
— Ні, лише якусь мить…
— Ага? Що я вам казала? Цього не може бути, — перервала її Хазяйка співчутливим, але впевненим у своїй правоті тоном. — Тут немає ніякої жінки в білому. Ви, напевне, бачили примару.
І тут уперше озвався Джон-копач.
— Люди кажуть, що в цьому домі дійсно є привиди.
Якийсь час присутні розглядали розбиту скрипку, що валялася на підлозі, й досліджували синець на скроні місіс Модслі, що набрякав дедалі більше. Але не встиг ніхто поділитися думками щодо Джонової теорії привидів, як у дверях з'явилася Ізабель. Тонка як лозина, вона була вдягнута у блідо-лимонну сукню; недбало заколоте волосся розтріпалося, а очі, хоча й прекрасні, світилися божевіллям.
— Може, ти бачила цю особу? — спитав лікар дружину!
Місіс Модслі зіставила Ізабель із тим образом, що закарбувався у її пам'яті. Скільки відтінків відокремлюють білий від світло-жовтого? Де межа між худорлявістю та примарністю? І як удар по голові може вплинути на пам'ять людини?.. Дружина лікаря завагалася, але, узрівши зелені очі і знайшовши їм відповідник у своїй пам'яті, нарешті ухвалила рішення.
— Так, це і є та сама особа.
Хазяйка та Джон-копач від сорому навіть не наважилися обмінятися поглядами.
Відтоді лікар забув про свою дружину і зайнявся Ізабель. Пильно до неї придивляючись, він доброзичливо, хоча у куточках його очей ховалася стурбованість, почав ставити одне запитання за другим. Спочатку Ізабель відмовилася відповідати, та лікар Модслі й оком не змигнув; нарешті вона все ж таки зволила заговорити — і говорила то здивовано, то нетерпляче, то безглуздо; Модслі уважно слухав і кивав, наче робив якісь нотатки у своєму записнику. Узявши її за руку, щоб виміряти пульс, лікар із тривогою поглянув на порізи та шрами, що всіяли її передпліччя.
— Вона сама їх собі заподіює?
Чесно, хоча й з неохотою, Хазяйка промимрила «так», і губи стурбованого лікаря Модслі перетворилися на тоненьку лінію.
— Я можу з вами поговорити, пане? — спитав він, звертаючись до Чарлі.
Чарлі витріщився був на нього, але лікар уже взяв його за лікоть:
— Може, зайдімо до бібліотеки? — і рішуче вивів Чарлі з кімнати.
Хазяйка і дружина лікаря чекали у вітальні, удаючи, що не чують звуків, які долинали з бібліотеки. Звідтіля долинало не глухе бубоніння, а один спокійний, розмірений голос. Коли він замовк, ми почули «Ні!», потім іще раз «Ні!» — то гукав Чарлі. Потім знову зазвучав спокійний голос лікаря Модслі. Опісля на якусь мить запала тиша, яку згодом перервали гучні протести Чарлі; вони повторювалися знов і знов, аж доки з кімнати не вийшов лікар — стурбований і вкрай серйозний. Навздогін йому з бібліотеки вирвався розпачливий і безсилий зойк, але лікар тільки скривився і зачинив за собою двері.
— Я домовлюся з психлікарнею, — сказав він Хазяйці. — І подбаю про транспорт. О другій годині буде зручно?
Спантеличена і засмучена, Хазяйка кивнула головою, і дружина лікаря підвелася, щоб іти.
О другій до них приїхали троє чоловіків і повели Ізабель до невеличкої карети, що стояла на під'їзній алеї. Вона корилася їм, як жертовне ягня, покірливо всілася на сидіння і жодного разу навіть не обернулася, коли коні повільно рушили алеєю до центральної брами.
Двійнята з байдужими обличчями креслили великими пальцями ніг кола на дрібному гравії.
Чарлі стояв на східцях ґанку, спостерігаючи, як віддаляється, стаючи дедалі меншою, карета. Він мав вигляд дитини, в якої відібрали улюблену іграшку і яка й досі не може повірити — «Ні! Цього не може бути!» — у реальність свого нещастя.
Із зали за ним стурбовано спостерігали Хазяйка та Джон-копач.
Ось карета доїхала до паркової брами, ось проїхала крізь неї. Чарлі ж так і стояв, утупившись у карету: три, чотири, п'ять секунд, десять. І ось його рот розтулився. Великий отвір із тремтячими губами, що час від часу конвульсивно сіпалися. За ними — так само тремтячий язик, криваво-червона плоть горлянки, смуги білої мокроти у темній порожнині. Ми дивилися як заворожені, чекаючи, коли із широко роззявленого тремтливого рота вирветься якийсь жахливий звук; але було ще зарано. Звук не встиг сформуватися. Кілька довгих секунд він зростав у тілі Чарлі, аж доки не переповнив його. І ось нарешті нещасний впав навколішки — і видав зойк. Але це було не трубне ревіння слона, на яке очікували всі присутні, а якесь жалюгідне гугняве харчання.