Коло смерті

Звичайна, маленька родина. Можливо, щаслива. Так, на загал, щаслива, міркував я собі. На світлині батьки мов запишнилися. Батько поклав руку на плече своєї доньки, мати, усміхаючись, обіймала її за стан. Сірі мала дуже ординарну зовнішність. Пересічний норвезький підліток з доволі щасливої родини, яку любили батьки й яка зростала в маленькому норвезькому селі. Ймовірність померти кривавою, жорстокою смертю була мінімальною, та все ж це сталося. Я роздивлявся світлини маленької галереї у кутку, що відтворювали короткі фрагменти життя Сірі, а сам думав про фотокартку, якої тут не було, але яку я невідомо з якої причини носив у внутрішній кишені: Сірі на землі з задертою до самого стану сукнею, з білявим закривавленим волоссям на личку. Її остання світлина.

Позад мене скрипнули двері, я озирнувся… До вітальні, важко переставляючи ноги, увійшла господиня, несучи в руках велику тацю з печивом та кавою. Я забрав у неї тацю. Вдячна за це, вона почовгала до канапи й принишкла в кутку.

— Частуйтеся, будь ласка…

Кава була, мов помиї, а печиво черстве й без смаку, та я ввічливо пив і жував. Старенька тішилася, що я частуюся, але жодної зацікавленості не видно було в її погляді. Вона наче й забула, що я чужак, її начеб не дивувало, з чим я прийшов. Їй було достатньо мого товариства, того, що пив каву й заїдав печивом.

— Смачно, — похвалив я, а вона всміхнулася і кивнула. — Ваш чоловік… помер?

Жінка розгублено глянула на мене, ніби не зрозуміла запитання. Я мусив напружити пам'ять, щоб згадати його ім'я.