Зорчина пісня
- Автор: Браун Жанна Олександрівна
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Володимир Біленко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Зорчина пісня». Краткое содержание книги:
Так Зорка вступила в нове життя, в дитячому будинку почався для неї великий іспит — чого ж ти вартий як людина, друг і громадянин...
За останніми словами Наталі Маря зайшла до кімнати, втомлено опустилась на крайнє ліжко, потерла обличчя червоними товстими пальцями:
— Ой, не можу! Та хто ж на тебе ту відповідальність поклав?
— Ну чистісінький тобі Крага! — вигукнув хтось із дівчаток.
— Як вам не соромно! — обурилася Наталя. — Я як староста заявляю: треба засудити Зорку за втечу, за те, що нагрубила Степанові Федоровичу.
— Ти знайди її спершу, потім засуджуй, — сказала Анка, — од твого Краги хто хоч утече.
Наталя підступила до неї, загородивши прохід між ліжками.
— Що ти сказала?!
Анка насупилась. Нінка схвильовано замотала головою.
— Щохвилини бігаєш до Краги, все доносиш! — пропищала вона й шмигнула за Анчину спину, мов у нірку сховалася.
Наталчине обличчя взялося червоними плямами. Вона хотіла щось сказати, але в цей час до кімнати влетіла захекана Галка.
— Наталко! Там уже старші шукати зібралися! Гайда швидше!
— І не подумаю... Зорка дисципліну порушуватиме, а ми бігай шукай її у таку холоднечу.
— Та ти що?! — сторопіла Галка. Підійшла ближче, покрутила пальцем біля скроні. — З глузду з'їхала?
— Вона з себе всяку відповідальність уже зняла, — насмішкувато мовила Маря, підводячись. — Ех ти, Наталко, кукіль з тебе виросте, а не людина. Тьху!—і пішла на кухню.
Галка засунула руки в кишені.
— Ви собі як хочете, можете слухати цю... — вона кивком голови показала на Наталю, — я й сама піду!
— Чому це сама? Разом підемо. — Анка поправила хустинку й пішла на Наталю так, ніби перед нею було порожнє місце. Наталя мимоволі позадкувала, звільняючи Анці дорогу.
...Сашко й Петрусь ходили по селищу, заглядали в кожний закуток, стукали в хати, розпитували місцевих жителів, чи не бачив хто обстрижену дівчину в білій марлевій косинці, зеленій байковій сукенці та чорній суконній курточці.
Разом з ними ходили Галка й Анка.
Зорки ніде не було.
Почало смеркати. Небо затягло густими хмарами. Дрібний дощик посіяв, ущух на кілька хвилин і раптом прошив повітря крижаними струменями з такою силою, неначе хотів пробити землю наскрізь.
Діти кинулися до найближчого будинку, затарабанили у хвіртку. Голосно загавкав собака. Тривожно забекали в хліві вівці. З-за хвіртки виглянула закутана в білу хустку жінка. За нею з'явилася дівчина, в тюбетейці, з багатьма тоненькими кісками.
— Ой-бой! — здивовано вигукнула дівчинка. — Галя! Аня!
— Ой-бой! — так само, як дівчинка, вигукнула жінка. — Зовсім мокрі! Заходь швидко, швидко!
Діти зайшли до хати й ніяково стали біля порога. Слідком за ними вбігла Рахія.
— Добре, що прийшли! Проходьте, чому стоїте? Чай пити будемо, зелений, смачни-ий!
Мати Рахії скинула хустку й лишилася в просторому картатому платті. Кругла, усміхнена. Дві товстих, що аж вилискували синявою, коси навколо голови. Клопоталася біля столу, розставляючи піали.
Діти очей не зводили з бурштинових, медових шматків вареного гарбуза, що його внесла на дерев'яній таці Рахія. Сашко подивився на бліде, загострене Петрусеве обличчя, на Галку й Анку, зітхнув і зняв картуза.
— Вибачте нам... ми не можемо, — цієї хвилини Сашко був злий на Зорку як ніколи. — У нас дівчина пропала... ми повинні йти шукати... Та ось через дощ забігли...
— Хто пропала? — стривожилась Рахія.
— Зорка, — в один голос сказали Галка й Анка.
Рахія заметушилася по кімнаті.
— Апа! Де великий чапан? На голову надіну, шукати піду.
— Маленька кизимка? — допитувалася господиня. — Кара-джель дме та ще й дощ! Захворів...
Рахія принесла з передпокою величезну коричневу накидку і закуталася з головою. Тільки ніс стирчав та блищали чорні очі.
— Зараз Арсена, Бабатая покличу — разом підемо!
І побігла.
— Їжте, — сказала господиня, — курсак порожній, як шукати будете?
Діти перезирнулися, обступили стіл. У кімнаті запала тиша. Роти набиті коржами, гарбузом. Очі сяють від задоволення. Галка з'їла другий шмат гарбуза, облизала тверду кірку, потяглася за третім.
— Здорово! — сказала вона й підштовхнула Анку ліктем.— Чого ти? Чому ти така? Дощ перестане, й підемо.
— Ми-то їмо, а вона... цілий день без обіду,— мовила Анка.
Петрусь Заєць витер рукавом рота, з досадою почухав потилицю. Сашко насупився й відійшов од столу. Зняв з вішалки картуза.
— Пішли, друзі, — він повернувся до господині. — Дякуємо вам...
Діти вийшли на вулицю. Дощ періщив, як і раніше. Самотній ліхтар веселковою тремтячою плямою блимав десь попереду. Від його світла ще темнішими здавалися вулиці.