Зорчина пісня
- Автор: Браун Жанна Олександрівна
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Володимир Біленко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Зорчина пісня». Краткое содержание книги:
Так Зорка вступила в нове життя, в дитячому будинку почався для неї великий іспит — чого ж ти вартий як людина, друг і громадянин...
У селище приїхали несподівано швидко. Так швидко, що Зорку аж подив узяв. А вона ж ішла цілу ніч!
Біля воріт дитбудинку водій загальмував. Діти обступили машину, пильно розглядаючи поважну Зорку в сірій пухнастій хустці.
— Ото дає! — мовив Генько.— Вірванна тебе всю піч шукала... А вранці прийшов якийсь дід, сказав, що ти до нього приходила.
— Дідусь Токатай? — здивувалася Зорка.
— Атож! — підхопила всюдисуща Галка.— Вони з Вірванною біля школи довго розмовляли, а потім дід сходив по підводу, й вони поїхали в місто.
— Тихіше, ви! — миттю подала знак Анка.— Крага!
У глибині подвір'я з'явився Кузьмін. Побачивши голову виконкому й начальника міліції, Кузьмін ще здалеку привітно став усміхатися і заквапився до них. Високий, засмаглий, із значками, що виблискували на грудях, у начищених рипучих крагах. Шкутильгав він сьогодні дужче, ніж звичайно, спираючись на сучкувату різьблену палицю.
Іван Спиридонович нерухомо стояв біля машини і, схиливши голову, спідлоба дивився на Кузьміна.
Поруч з головою виконкому, розставивши ноги, стояв, засунувши руки в кишені, начальник міліції.
Що ближче підходив Кузьмін, то більше втрачало його лице привітний вираз, що змінювався відвертою розгубленістю. Він помітно зблід.
— Доброго ранку, Іване Спиридоновичу, — привітався Кузьмін тремтячим голосом.
— Здрастуйте, Степане Федоровичу,— несподівано ввічливо, навіть привітно відповів Іван Спиридонович.
Зорка з тривогою глянула на голову виконкому.
«Що ж це? Адже так вітаються лише з добрими людьми...»
— Прошу до мого кабінету, — веселіючи, сказав Кузьмін і широким порухом господаря показав у бік директорської.— діти, йдіть у своїх справах.
— Зараз підуть,— зупинив Іван Спиридонович і, обвівши очима насторожених дітей, запитав усміхаючись: — Ну, зміна, як живемо? Ростемо, їмо, дихаємо? Чому очі сумні?
— Ростемо, їмо, дихаємо,— ввічливо, у тон голові викопному, відповіла Наталя.
І раптом Галка голосно сказала:
— Погано живемо!
Іван Спиридонович перестав усміхатися.
— Що ж, діти, зараз усім трудно. Війна. Доведеться потерпіти до перемоги. Але, може, у вас щось особливе сталося? Тоді розкажіть.
— А хіба Зорка нічого вам не розказала? — недовірливо запитала Галка.
— Тому я й приїхав,— Іван Спиридонович відійшов убік, сів на колоду коло паркана.
— А Коля... Микола Іванович коли до нас повернеться? — поспитала Анка.
— Скоро, тепер уже дуже скоро,— Іван Спиридонович жестом руки запросив дітей: — Сідайте, поговоримо. Зорка мені все розказала, але я хотів би ще й вас послухати.
Кузьмін глибоко зітхнув і, опустивши голову, почвалав до будинку. Слідом за ним не кваплячись важко покрокував начальник міліції.
— А Щука ще казала, що нам ніхто не повірить,— мовила Зорка, вмощуючись на колоду поруч з головою виконкому.— «Кому ці безрідні потрібні?»
— А ти сама як гадала? — запитав Іван Спиридонович.
— А я не гадала. Я просто знала, та й годі. Навіщо б тоді я до вас пішла? — відповіла Зорка, дивлячись услід Кузьміну.