Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
— Я теж з деким зустрічалась, — мовила Ламія, несказанно всіх здивувавши.
— А ти? Ладо? Така мила дівчинка обов’язково мала когось причарувати. Був кавалер? — спитала Купава. Сором’язлива Лада почервоніла і похитала головою.
— Не діймай її, бачиш — ніяковіє, — усміхнулась я.
— О, а ти, панно Набити-Пику-Дані? Напевне, не одне серце розбила? — очі Купави загорілись.
— Замолода я ще, — буркнула я. Всі подивились на мене, Адам аж якось надто уважно. — Я серйозно, це не дуже цікава тема.
— Ну хоч цьомчики були? — Купава не на жарт розхвилювалась, намагаючись хоч щось у мене вивідати.
— Ти не заснеш, якщо я розкажу.
— Справді, так пікантно?
— Так гидко, якщо чесно. Впевнена, що хочеш знати? — мовила я, починаючи сердитись. — Одного разу мене до сараю притиснув байстрюк нашого пана, Ширко, він у нього служить кінним і дуже зазнається. Поцілував, хоч я і не хотіла. То я зі злості й страху відкусила йому шматочок язика. Ширко досі шепелявить.
Усі завмерли.
— Найгірше те, що я той шматочок проковтнула, — мовила я, здригнувшись від власного спогаду. Здавалось, що когось зараз знудить. Але почавши, я вже не могла не виговоритись. Жахлива історія мого першого поцілунку крутилася в голові, як навіжена, бажаючи вистрибнути з пам’яті. — Ширко пожалівся панові. Той хоч і не дуже вступався за своїх байстрюків, проте я, як проста метейка, належала в його очах до найнижчих істот на землі.
Я підтягнула правий рукав куртки і продемонструвала три тонкі білі смужки.
— Це ті, що лишились після багатьох ударів різкою по руках. Напевне, ці три були найглибшими, чи що. В будь-якому разі, на лівій руці все зійшло. Мене хотіли бити батогом, але моя тітка впросила пана. Після того всього не дуже хотілось ще з кимось цілуватися.
— Цінуй ці шрами, дівчино, — почувся голос позаду. Я аж підскочила і озирнулась. Просто за нашою лавою стояла Маїна. Вона уважно дивилась на мене. Я просто-таки бачила власне відображення в її сірих очах — трохи злякане, трохи заціпеніле. — Цінуй кожен шрам як доказ того, що ти відстояла себе.
Не сказавши більше ні слова, директорка пішла в інший бік подвір’я.
— Вона, напевне, думає, що я якась ненормальна. Нападаю на учнів Дарвенхарду, кусаю хлопців, — простогнала я, затуливши обличчя руками. Адам легенько обійняв мене за плечі.
— Ти таки найненормальніша з усіх у цій школі. І, безумовно, найкрутіша, — прошепотіла Лада, захоплено дивлячись на мене.
— У мене розболілась голова, — збрехала я. — Я піду.
— Я з тобою, — мовив Адам. Я не заперечувала.
— Напевне, всі ці дівчачі розмови та посиденьки не для мене, — сказала я, коли ми зайшли всередину.
— Ну, я теж не люблю дівчачі розмови, — всміхнувся Адам.
— Хлопчисько.
— Атож. Слухай, Ханно…
— Що?
Адам якусь хвилину мовчав. Я поглянула на нього. Хлопець почухав потилицю і здався мені геть несміливим. Геть на Адама не схоже.
— Я вразила тебе своєю історією? — здогадалась я.
— Я… так, напевне. Я не знав про це. Але спитати хотів не зовсім про…
— А про що ж?
— Ти з тих пір, мабуть, не дуже полюбляєш хлопців?
— Ну, хіба придурків.
— А якби котрийсь захотів би тебе поцілувати? Ти б і йому язик відкусила?
Я поглянула на нього. Адам вдав, що розглядає вікна, повз які ми проходили.
Він хоче мене поцілувати?
Якщо це так, то я не знала, чи хотіла б цього.
Але я була б не я, якби розвіяла його страхи:
— Аби дізнатись це, йому довелось би ризикнути.
Хоч, чесно кажучи, романтика в стінах Сколісу не викликала в мене ентузіазму. Мені видавалось, що усе світле і чисте тут просто відмирає. Залишається хіба шукати ніжності. Та хіба може прорости ніжність у людях, яких раз за разом кидають у болото?
Я пригадала тих двох дурнів, які зійшлися один з одним, а тепер ніколи не побачать свою дитину і зустрінуться хіба в шахтах, де сонця ще менше, аніж тут.
Його там немає взагалі. А тут його убивають.
Маїна знову поставила мене в пару з Даною — і я знала, що то було останнє заняття, коли та була в ролі помічниці директорки. Те саме стосувалось і Уласа. Завтра вони мали відбути до Дарвенхарду, аби продовжити навчання там, тоді як до Сколісу надішлють інших учнів.
Не знаю, чому директорка вирішила знову нас випробувати, але я ледь стрималась, аби не відступити, коли Дана встала переді мною. Так, я трохи підучилася за ті два місяці, які минули з нашого попереднього «парного бою», але мені годі було й рівнятися до майстерності учениці Дарвенхарду. Особливо мене лякало те, що відтоді вона не зачіпала мене в коридорах, не ображала на заняттях. Узагалі на мене не дивилась. Навіть ні до кого особливо не чіплялась. Знаючи Дану, я усвідомлювала — щось насувається. Біда.