Гра у три руки

Сторінка промінвестбуду «Корандо» в інтернеті не запускалася. Замість того вискочило незрозуміле зображення з написом «Сайт закрив засновник». А як же ж інакше! Підприємство-фантом зникло швидко, адже від цього залежала безпека тих, хто зумів таки хапнути з корита. Добряче хапнути, не так, як вона іноді.

Проте заздрість мовчала. Чому — легко здогадатися. Рука потягла рамку вікна, і прохолодне свіже повітря, ще не наповнене звуками і газами вихлопів, увірвалося до кімнати. Ось чому. Життя прекрасне, навіть якщо крутишся, мов білка у колесі. Навіть якщо у ньому помирає кохання! І навіть якщо те кохання наприкінці ще й виявляється фантомом на кшталт фірми-одноденки.

Навіть тоді.

Слабкість більше не заважала. Швидко прийнявши душ і зваривши каву, Ірина перекидала одяг. Тоді розвантажила сумку, розклавши усе по місцях. А де, до речі, ключі від машини? І що б то вдягнути? Схоже, після «падіння» рухалися не лише пальці. «Тупо взятись отак і йти на роботу», — відповіла собі Ірина, ще не відчувши думки «що робити». А що ж іще, коли на годиннику десять по сьомій? Справді, дивне запитання. І холодок попід грудьми почав народжуватися ще на виїзді до кільця. На першому «корку» перед мостом він уже гуляв на повну, а коли її кроки стукали порожнім коридором, заважав чути відлуння.

Чорти...

Розхлябані нерви смикалися так, що на гідну виставу не спромогтися. Від отого першого погляду залежатиме багато. Як висловити ним, що нічого не сталося? Взагалі нічого. От я прийшла на роботу. Їхала-їхала і дісталась. Як же задовбала ця щодення текучка! Ну, погнали, працюємо...

А ще пояснити оту навалу вчорашніх дзвінків до шефа, що так і залишилися без відповіді. Ну, це вже легше. Зараз, кілька сходинок — і «відмазка» народиться сама.

Можна почати наводити порядок у кабінеті, аби увійти в роль. Ірина сьогодні в офісі перша. Ні, невдала ідея. Гортензія, що давно переросла свій вазон, сама попросилася до рук. Новий, куплений разом з упаковкою ґрунту, вже місяць стояв у кутку. Дуже вчасно. Розстеливши кілька газет посеред кабінету, заходилася пересаджувати рослину. Робота ладилася. Жінка захопилася так, що навіть не здригнулася від стуку в двері.

— Ірино Ігорівно... Ух ти! Ну і смак у вас! Я й не уявляла, що у цьому вазоні їй буде так класно!

У дверях застигла Наталка з роззявленим ротом і непідробним подивом.

— Вчися, поки я жива... — глянувши на вазон збоку, Ірина згодилася, що це не лестощі. — А котра година? О Боже, зараз нарвемося!

— Шефа нема, — розвела руками офіс-менеджерка. — Отже, нема на кого нариватись. Я й ішла спитати вас, чи будемо засідати, чи зразу до праці.