Сад забутих плодів

Тбілісі, сорок градусів під покрівлею на платформі. У тіні колони три дагестанські жінки в ряд у лискучому одязі. Знову перетинаємо гори й уночі прибуваємо до моря. У Краснодарі українські базарувальники у світлому вбранні, жінки в білих хустках; соняшники, качки на березі річки; сільські хати за парканами в оточенні фруктових дерев; а далі неозорі лани скошеної пшениці, поля ще зеленої кукурудзи, блакитні капустяні городи; селянки у світлих сорочках і вилинялих спідницях.

Засмаглі під сільським сонцем торговці пропонують тараню, тримаючи рибини за хвіст, і жовті дині; рожеві метелики; горбки зрушеної землі, висушеної спекою, і рейки на оголених шпалах; а вдалині курні заводські труби.

Миготять поїзди з людом, який вистромляє з вікон вагонів руки й голови, щоб їх охолодив зустрічний вітер. Утомлені тіла простяглися на відкинутих полицях-нарах, укупі з кавунами й порожніми пляшками.

Міняються хвилясті видноколи з вигорілою травою, що її смарагдовим світлом забарвлює небо. Світ поїздів, що видаються намальованими від руки на станціях під комуністичними гаслами, часом безвідрадність занехаяних фабрик, а понад те — їїї ґрунтові шляхи, якими прогулюються свині.

У вагонах лунає оперна музика впереміш із Челентано. У мареві світлішають яскраві кольори. Запах дьогтю, кіоски з пиріжками, яйцями, поштовими марками та пивом. Барвисті мандрівники на тротуарах і на сходах, що ведуть на криті тераси естакад через залізничні колії. Тисяча острівців трави по берегу Азовського моря. Чоловіки, що з причалу спостерігають за поїздами. Таганрог, де народився Чехов. Широченні тротуари з зеленими лавками розділяють колії, заплямовані іржею по краях рейок — мерехтливих, як леза довгих мечів. Вечоріє, і світло, скільки око сягає, ховається в голівки жовтих соняхів. Одеси дістаємося вже поночі. Тут спітнілий люд сидить просто неба в маленькому центральному парку перед оповитим імлою фонтаном або навколо півторастолітньої тополі, круг якої земля всіяна недопалками, що їх накидали закохані.