Зелений дім
- Автор: Варгас Льоса Марио
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00189-8
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Зелений дім». Краткое содержание книги:
Дівчинку з індіанського племені силоміць забирають у батьків, віддають до монастирської місії, потім виганяють на вулицю, і вона потрапляє до будинку розпусти. Розбійник Фусія мріє розбагатіти у будь-який спосіб, але вмирає у злигоднях від прокази. Дон Ансельмо закохується в дівчину-каліку, викрадає її й тайкома від усіх тримає у вежі, де вона трагічно помирає…
— Вони зарозумілі й принижують усіх нас, місцевих, — стиха мовив Адріан Ньєвес. — Хіба ви не помітили, як вони зі мною поводяться?
— Вони зарозумілі, як і всі, хто родом з Ліми, — пояснив сержант. — Але не треба звертати на них уваги. Коли ж хтось поведеться з вами погано, то прошу мені про те сказати, і я його присаджу.
— А ось ви, сержанте, хороша людина, — мовив Ньєвес. — Вже тривалий час збираюся вам це сказати. Ви єдина людина, яка поводиться зі мною ввічливо.
— Це тому, що я вас дуже поважаю, доне Адріан, — признався сержант. — Я завжди казав, що хотів би бути вашим приятелем. Але ви ні з ким не спілкуєтесь, живете, як відлюдник.
— Тепер ви будете моїм приятелем, — посміхнувся Ньєвес. — Коли ви прийдете до мене на обід, я познайомлю вас з Лалітою. І з тією, що випустила дівчаток.
— Як? То Боніфація живе у вас? — здивувався сержант. — Я гадав, що вона пішла з селища.
— Вона не мала куди піти, і ми її прихистили, — відповів Ньєвес. — Але дуже прошу про це нікому не казати. Боніфація не хоче, щоб знали, де вона, адже в неї лишилося щось від черниці, й бідолашна помирає зі страху перед чоловіками.
— Ти рахував дні, старий? — озвався Фусія. — Я втратив відчуття часу.
— Що тобі до часу, хіба тобі не все одно? — спитав Акіліно.
— Мені здається, що минула тисяча років відтоді, як ми покинули острів, — сказав Фусія. — Зрештою я переконаний, що це все ні до чого, Акіліно, ти не знаєш людей. Побачиш, у Сан-Пауло повідомлять поліцію, а гроші загарбають.
— Знову ти засумував! — вигукнув Акіліно. — Я розумію, подорож довга, але що ж ти хочеш, слід пливти обережно. Не думай про Сан-Пауло, Фусіє, я ж казав тобі, що знаю там одного чоловіка.
— Я вже, брате, замучився, то не жарти так ганяти, маєш щастя, що натрапив на мене, — мовив доктор Портільйо. — Поглянь, яке змучене обличчя в бідного дона Фабіо. Але принаймні можемо тебе інформувати. Тримайся міцніше за стілець, бо впадеш з подиву, коли я тобі все розповім.
— Плантації першосортні, сеньйоре Реатегі, — сказав Фабіо Куеста. — Інженер дуже милий, вже закінчив з корчуванням та сівбою. Всі кажуть, що це ідеальна місцина для кави.
— Щодо цього все гаразд, — додав доктор Портільйо. — Але кепські справи з каучуком та шкірою. Тут діють якісь бандити, старий.
— Портільйо? Щось такого не пригадую, Фусіє, — сказав Акіліно. — Це лікар з Ікітоса?
— Адвокат, — відповів Фусія. — Той, який вигравав усі процеси Реатегі. Страшенно дере носа.
— Скупники тут не винні, сеньйоре Реатегі, присягаюсь вам, — сказав Фабіо Куеста. — Вони, власне, найбільш розлючені, ви розумієте, що це вдарило передусім по них. Виходить, що бандити існують насправді.
А доктор Портільйо: спочатку, друже Хуліо, я також гадав, що це скупники почали гендлювати наліво й вигадали собі бандитів, аби не продавати каучук вам. Але ні, річ у тім, що придбати товар їм стає дедалі важче, старий, я і дон Фабіо побували в усіх закапелках, навели довідки й пересвідчилися, що бандити існують. А дон Фабіо поводив себе, як справжній джентельмен, дорогою він хоч і захворів, але не покинув мене, що було, звичайно, з його боку, великою підтримкою, Хуліо, адже йти пліч-о-пліч з шанованим представником влади, губернатором Санта-Марія де Ньєви, — велика честь, це викликало загальну повагу населення.
— Для сеньйора Реатегі я готовий зробити набагато більше, — сказав Фабіо Куеста. — Зрештою, ви самі знаєте, доне Хуліо. Найприкріше мені через ту історію з бандитами, стільки зусиль коштувало нам переконати скупників, аби вони продавали каучук не банку, а вам.
— Треба було бачити, як він зі мною поводився, — мовив Фусія, — з якою зверхністю. Гадаєш, в Ікітосі він хоч раз запросив мене до себе в гості? Ти навіть не уявляєш собі, як я ненавидів того адвоката, Акіліно.
— Завжди у тебе та зненависть, Фусіє, — сказав Акіліно. — Як щось із тобою трапляється, ти одразу починаєш когось ненавидіти. За це також бог тебе покарає.
— Ще більше? — вигукнув Фусія. — Бог і так мене карає від початку життя. Я йому ще нічого не зробив, а він мене вже карав, старий.
— У гарнізоні Борха дуже нам допомогли, — повідомив доктор Портільйо. — Дали нам провідників, лоцманів. Мусиш подякувати полковникові, напиши йому декілька рядків, Хуліо.
— Порядний чоловік той полковник, сеньйоре Реатегі, — сказав Фабіо Куеста. — Дуже послужливий та енергійний.
А доктор Портільйо: ми можемо почати якісь дії супроти бандитів, коли б отримали наказ з Ліми, старий, найкраще, щоб ти під’їхав до столиці й поклопотався про дозвіл на втручання військових — тоді усе б залагодилося. Так, справа того варта.