Зелений дім

— Дивіться, — сказав Важкий, — перестає лити.

Видовжені, блакитні просвіти, як тріщини, розтинали небо, і, хоч поміж сірими хмарами погуркувала буря, злива вщухла. Але ліс, що оточував сержанта, жандармів і Ньєвеса, й далі підпливав водою: великі важкі краплини скочувались з дерев та з намету, падаючи поміж опукле коріння й збігали до кам’янистого берега, який перетворився на багнисько, що бралося маленькими бульбашками, немовби кипіло. Човен погойдувався неподалік від берега.

— Зачекаймо, сержанте, нехай трохи підсохне, — запропонував лоцман Ньєвес. — Після такої зливи на порогах, певно, шалена течія.

— Так, звичайно, доне Адріан, але чому ми повинні товктися, як оселедці в діжці? — сказав сержант. — Ходіть, хлопці, розіб’ємо ще один намет. Тут і переночуємо.

Їхні куртки й штани намокли, гетри заліплені болотом, шкіра вилискує. Усі повикручували одяг, повитиралися. Лоцман Ньєвес побіг берегом, шльопаючи по грязюці; коли дістався до човна, то мав такий вигляд, ніби його викачали в смолі.

— Краще голяка, — сказав Блондин. — Забрьохаємось з ніг до голови.

Важкий не мав трусів, і всі почали насміхатися з його товстих сідниць. Коли вийшли з намету, Малюк послизнувся, впав горілиць і, лаючись, підвівся. Перебралися через болото, тримаючись за руки. Ньєвес подавав їм сітки від москітів, бляшанки з консервами, термоси, а вони відносили все це, складали під деревом і, повертаючись назад, казилися, як діти: бігали, лементували, штовхали один одного в грязюку, кидалися грудками мулу, — сеньйоре сержант, немає жодної сухої галети, та й анісова горілка споганіла. А Малюк: з мене досить тієї сельви, Чорний, я ситий нею по вуха. Відмили грязюку в річці, під деревом розклали багаття, там само забили кілки, нап’яли намет і прив’язали линви до сірого, накрученого коріння. Часом з-під каміняччя виповзали рожеві дощові черв’яки. Лоцман Ньєвес розпалював вогнище.