Король у Жовтому

Кішка закінчила вмиватися, граційно зістрибнула на підлогу, підійшла до дверей і фиркнула. Він присів на коліна за її спиною. Розстібнувши підв’язку, взяв її до рук.

— На срібній застібці вказано ім’я, — промовив він згодом. — Чудове ім’я, Сильвія Елвен. Сильвія — жіноче ім’я, Елвен — назва міста. У цій частині Парижа, передовсім на вулиці Чотирьох Вітрів, імена надягають і знімають, як модний одяг, що змінюється від сезону до сезону. Я знаю це маленьке містечко Елвен: там мене зустріла Доля — і Доля та була жорстока. А чи знаєш ти, що в Елвені Доля носила інше ймення і те ймення було Сильвія?

Він повернув підв’язку на місце й підвівся, дивлячись на кішку, що припала до підлоги біля зачинених дверей.

— Назва Елвен зачаровує мене. За нею мені ввижаються квітучі луги й річки з прозорою водою. Ім’я Сильвія хвилює мене, наче запах мертвих квітів.

Киця нявкнула.

— Так, так, — заспокійливо проговорив він. — Я поверну тебе додому. Твоя Сильвія — то не моя Сильвія. Світ — безмежний, а Елвен — не таке вже й невідоме місто. І все ж, у темряві й у бруді вбогого Парижа, у сумних тінях старезного будинку мені приємне їхнє звучання.

Він узяв кішку на руки і пішов безмовними коридорами до сходів. П’ять поверхів униз, у двір, залитий місячним світлом, повз майстерню молодого скульптора, а далі — знову всередину, до північного крила будинку, і знову вгору, поточеними червою сходами, до зачинених дверей. Він довго стукав у двері, перш ніж за ними почувся якийсь рух і хтось відчинив їх, аби він зайшов. Кімната тонула у темряві. Коли він переступив через поріг, кішка зістрибнула з його рук і злилася з пітьмою. Северн прислухався, але нічого не почув. Гнітюча тиша тиснула на нього. Він чиркнув сірником і біля свого ліктя побачив стіл, а на ньому — свічку в позолоченому канделябрі. Запаливши її, озирнувся. У каміні сірів попіл померлих вогнів. У ніші між глибоко вмурованими вікнами стояло ліжко. Білизна, м’яка й тонка, спадала з нього на підлогу. Він підняв канделябр над головою. Біля його ніг лежала хустинка, що видихала слабкий аромат. Северн розвернувся до вікон. Навпроти них стояла канапа, на якій безладною купою були звалені шовкова сукня, мереживна білизна й білі, ніжні, неначе павутиння, рукавички. На підлозі він побачив панчохи, невеличкі черевички з гострими носами, а також підв’язку з рожевого шовку, вишиту квітами й оздоблену срібною застібкою. Здивований, Северн зробив крок уперед і розсунув важкі запинала, що закривали ліжко. На мить свічка яскраво спалахнула. Його очі зустрілися з іншими, широко розплющеними, всміхненими. Полум’я освітило волосся, важке, немов щире золото.