Піраміда Сонця
- Автор: Емченко Александр
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0513-8
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Піраміда Сонця». Краткое содержание книги:
Людина не зазнала радості пізнання, поки не ступила за обрій.
Людина не збагнула світобудови, поки не злетіла у безмежний небокрай, щоб до решти зрозуміти таємниці Землі та розгадати загадки інших планет Сонячної системи.
Про те, як земляни виходили за «пороги» й «обрії» своєї планети, як відкривали і досліджують нові небесні тіла, про майбутні пілотовані польоти до них, і розповідає ця науково-фантастична книга — своєрідна антологія міфологічних, історичних і наукових знань про наш великий сонячний мегаполіс.
— У цьому щось є! — збадьорився астробіолог. — Якби, допустимо, нас хотіли згубити, то це можна було зробити за одним заходом, і не тут, а там, нагорі, ще за тією невидимою перепоною, або, в кращому випадку, взагалі не допустити до водної мантії. А так…
— Я теж над цим подумав, — підвів обважнілу голову Куриленко. — Спершу таємничі сигнали з глибин супутника, потім інтригуюче повідомлення Карпенка, далі незрозуміла завада на нашому шляху і ось нейтралізація наших силових установок… У всьому цьому простежується якась логічна, осмислена лінія. Хотів би я знати, хто диригує усім цим!
— Командире! — зненацька голосно озвався Треба, що стояв біля пульта управління. — Подивись на прилади — тиск зріс майже вдвічі, температура нестримно підвищується, а гравітометр показує казна-що…
— Все це бісівська гра головної планети. Певне, Око Юпітера кліпнуло. Уявляю, як там наші нагорі хвилюються. До речі, як ви думаєте, звідки Карпенко послав останнє повідомлення?
— Судячи з тих уривків, що прийняли, десь із цього району, де ми зараз перебуваємо, — відповів Попович. — Йому заважали сильні перешкоди.
— Воно й зрозуміло. Водна мантія Ганімеда надзвичайно наелектризована. Так що й нам не вдасться щось сповістити на поверхню, а тим паче звідти щось прийняти. Зв’язатися з базовим кораблем ми не зможемо. Отож уся надія…
— У давнину, — не забарився з черговою сентенцією астробіолог, — казали, що коли тобі тяжко, клич на підмогу насамперед самого себе.
Куриленко тільки рукою махнув на ці слова, а Треба коротко прокоментував:
— Треба ж таке…
Тим часом «Спрути», загрозливо погойдуючись у вихорах гравітаційних потоків, поволі, але неухильно линули вниз, до ядра супутника. Їхні титанові оболонки ще витримували неймовірний тиск, а ось нейтралізувати розжарений пал, що линув від ядра Ганімеда, їм було вже не під силу. Внутрі апаратів наростала спека.
— Холодильні установки працюють на грані можливого, — доповів командирові головний енергетик.
— Скільки вони ще можуть служити?
— Гадаю, днів зо два. Але ми вже три доби не спали…
— Ось пілюлі бадьорості. Я прихопив про запас. Тримайтеся. Локатори показують, що ми наближаємося до якогось гороутворення.
— Невже ядро?
— Не думаю. Це швидше всього затонула велетенська брила криги, перемішана із силікатом. Своєрідний підводний айсберг…
Тримаючись за стіни прохідного коридора, Треба добувся до свого апарата. Там, сидячи у кріслі, знемагав од спеки астробіолог.
— Командир виявив, що ми спускаємося на плаваючу гору з криги й каменю, — повідомив Треба своєму супутнику.
— Плаваюча гора? — зацікавлено випростався Попович. — Плаваюча гора… З криги і каменю… Так це ж подарунок самої долі! Ми ж можемо на ній спливти на поверхню…
— Яка наївність, — сумно всміхнувся Треба. — Треба ж бути таким невігласом! Подумай, що говориш! Якщо гора сама затонула, то як вона вирине назад? Хіба що чудо якесь станеться. Та навіть коли таке й допустити, то гора може спливти будь-де, а нам потрібна наша шахта. Зрозумів?
Згнітивши серце, астробіолог у розпачі обхопив руками голову.
— Яка безвихідь! — придушено вирік він.
— Вихід є! — голосно, аж надто голосно вигукнув з своєї каюти Куриленко.
Пересилюючи задуху, Попович і Треба подалися до нього.
— Помітили, що апарати перестали гойдатися? — зустрів їх бадьорим голосом командир. — Ми сіли на вершину гори. Поряд стоїть «Спрут» Карпенка. Наводка була точна. Хто нас навів, я ще не знаю, але факт лишається фактом. Нам потрібно з ним зістикуватись. Використаємо внутрішню енергію…
— Треба ж таке! — тільки й мовив головний енергетик Треба.
Обминаючи гострі шпилі камінних нагромаджень, спарений «Спрут» подибав до свого побратима, підходячи з того боку, де зяяв темним отвором стиковий вузол. Коли апарати з’єдналися і з перехідних шлюзів вийшла вода, гідронавти кинулись до апарата планетолога. Є він там чи нема, живий він чи сконав — вони над цим не думали.
Він напівлежав у розкладеному кріслі. Коли в дверях з’явилися постаті людей, поволі повернув до них голову і силувано всміхнувся:
— А я на вас чекав… Знав, що прибудете. Вони оповістили мене…
За душевною бентегою, невимовною радістю зустрічі гідронавти не звернули уваги на слово «Вони», їх цікавило інше: