Піраміда Сонця
- Автор: Емченко Александр
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0513-8
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Піраміда Сонця». Краткое содержание книги:
Людина не зазнала радості пізнання, поки не ступила за обрій.
Людина не збагнула світобудови, поки не злетіла у безмежний небокрай, щоб до решти зрозуміти таємниці Землі та розгадати загадки інших планет Сонячної системи.
Про те, як земляни виходили за «пороги» й «обрії» своєї планети, як відкривали і досліджують нові небесні тіла, про майбутні пілотовані польоти до них, і розповідає ця науково-фантастична книга — своєрідна антологія міфологічних, історичних і наукових знань про наш великий сонячний мегаполіс.
— Навіть тут, на Ганімеді, віддаленому на сотні тисяч кілометрів од Юпітера, відчувається вплив його всесильного Ока, — порушив тишу командир корабля. — Ще гіпнотичніший його вплив там, у глибинах супутника, де діють гравітаційні сили.
— Чи не застрахати мене зібрався, командире? — озвався астробіолог. — Карпенкові було не легше…
— І він зараз перебуває серед нас, — жорстко зіронізував командир. — Ти це хотів сказати?
— Ні, командире, — опустив голову астробіолог, — я тільки сказав те, що сказав…
Запала гнітюча мовчанка. Кожен думав про своє. Небавом командир підвівся, підійшов до пульта управління і натиснув кнопку загального виклику.
— Спитаємо думку решти членів експедиції.
Думки землян розійшлися. Одні схвалювали спуск у шахту, інші заперечували, мотивуючи тим, що, мовляв, досить уже й однієї жертви. Версію, що планетолог живий, мало хто сприйняв усерйоз.
— Треба посилати два гідроапарати, — несподівано запропонував головний енергетик Треба.
— Як два, коли у нас у резерві тільки один? — подав голос механік Нехайчук.
— Треба доставити з Каллісто, — незворушно продовжував Треба. — Там уже здійснили спуск і піднялися нагору…
— Енергетик має слушність, — мовив командир корабля. — Є сенс послати два апарати. Вони підстраховуватимуть один одного. Тим паче що апарат на Каллісто двомісний.
Через два дні легка ракета доставила на Ганімед ще одного «Спрута».
— Командире, — звернувся астробіолог до Куриленка, — хто поведе перший апарат?
— Знаю, що ти пориваєшся. Але ж ти там ще не був. Великий ризик…
— Але й тобі не можна, — обережно заперечив Попович. — Ти командир і начальник експедиції. Це ще більший ризик. Ти не маєш права важити своїм життям. Є інструкція…
— Бувають ситуації, коли будь-яка інструкція втрачає силу. Зараз обстановка круто змінилася і вимагає рішучих і в той же час ретельно обдуманих дій. Проінформуємо Землю…
Через деякий час надійшла відповідь від керівника проекту «Ганімед» — академіка Шафороста: «Космічну Раду зацікавило ваше повідомлення. Продовжуйте дослідження. Не піддавайте зайвому ризикові життя людей. Дійте на власний розсуд».
— Завтра — спуск, — коротко резюмував Куриленко.
Рушійні механізми шахти працювали на реактивній тязі, завдяки чому спускні апарати через годину подолали стокілометровий ствол і прибули на базу. Вона зустріла землян могильною тишею. Причальний бокс пустував. Апарата Карпенка не було, як не було і самого планетолога.
Командир, астробіолог і головний енергетик зібралися у центральному залі бази.
— Ще б пак, — сказав Куриленко, — нам хотілося б, щоб він зараз вийшов з сусідньої кімнати і запросив нас на чашку кави з словами: «А я на вас чекав…»
— Цілих шість місяців, — у тон йому додав Треба.
— Не іронізуйте, колеги! — кинув Попович. — Вам бракує оптимізму. Згадайте стару притчу: «Скажіть мені, що ви знаєте, і я скажу, що буде далі».
— Ти знову за своє, — звів на нього очі командир. — Знову пускаєш думки насамопаш. Оптиміст! Мушу тобі сказати, що після того, як Карпенко не повернувся, я двічі без відома членів експедиції, на свій страх і риск, посилав сюди роботів. Повернулися ні з чим. А ти кажеш: «Оптимізму бракує…» Поглянь ліпше в ілюмінатори.
За стінами крихітного куточка землян стояв морок. Він був таким щільним, що, здавалося, світло, котре лилося з вікон бази, ламається, вдаряючись об нього. Тьма, що виповзала звідусіль, віяла якимось незбагненним жахом, ніби рвалася до людей, прагнула висотати їхні нутра.
— Боже-світе! — нарешті отямився астробіолог. — Я такої пітьми ще не бачив. Космічна — ніщо з цією. Може, спершу пошлемо на розвідку роботів?
— Не треба, оптимісте! — перебив його Треба. — Досі ти іншої співав, а тепер ляк пойняв, чи що?
— Та ж ця клята тьма відчувається фізично!
— У цьому вся й незбагненність водної мантії Ганімеда, — промовив Куриленко. — Певне, вплив Юпітера чи ще чогось, невідомого нам. — Командир хвилину помовчав, потім продовжив: — А ось щодо роботів, то це водне жаховисько не для них. Вони загинуть у ньому, як кошенята. Тільки «Спрути» здатні вижити…
— Отже, Карпенко… — вирвалося в Поповича.
Командир так глипнув на нього, що той відразу принишк.
— Тільки «Спрути» здатні вижити, — повторив Куриленко, — але й вони не всесильні, для них теж є межа. Та хоч би там що, ми поринемо в глибінь Ганімеда. Карпенка треба шукати там…