Кришталеві дороги

Коли засідання закінчилося, головний “замовник”, — білявий, непоказний з виду і ще зовсім молодий академік, лауреат, депутат “і прочая, і прочая, і прочая”, — затримав у себе гостя з Києва.

— Лишіться, прошу, Сергію Михайловичу. Власне, я викликав вас не на нараду, бо відповідну документацію міг би вам просто надіслати. Мені хотілося щиро й одверто поговорити з вами. Мене дуже непокоїть, що справа у вас посувається надто повільно. Чи навіть не так: після успіху з кристамулітом ви застряли на мертвій точці… Може, вам потрібна допомога?

— Мабуть, потрібна, Віталію Федоровичу. Ідея шаруватого вогнетриву, певно, має смисл. Але я вже настільки звик до теми, і думки мої течуть по настільки звичному річищу, що я вже неспроможний вирватися з полону власних схем. Потрібне допитливе чуже око, яке побачило б речі в іншому ракурсі: потрібний настирливий, ущипливий критик, який чіплявся б до кожної дрібниці; критик, якого майже ненавидиш і який самою своєю присутністю змушує тебе мобілізувати всю енергію і знання, аби спростувати його закиди та заперечення.

— О, Сергію Михайловичу, це мені подобається! — засміявся академік. — В мене теж такий характер… Ну, а чому ж ви не звертаєтесь у такому разі до друзів, до директора?

— М-м-м… Бачите, Віталію Федоровичу, стиль роботи в нашому інституті дещо своєрідний. Ми не радимося і не дискутуємо. Ми — доповідаємо і самокритикуємось.

— Так, розумію… — академік зиркнув на Альошина, замислився. Потім сказав: — Сергію Михайловичу, гадаю, вам було б дуже корисно затриматися у нас на кілька днів. Звичайно, про вогнетриви навряд чи ви щось почуєте, — може, тільки лайку на вашу адресу за затримку. А от придивіться, прошу, як у нас розв’язуються складні, — нерозв’язні, як на перший погляд, — проблеми. Ви розумієте, звісно: зіткнувшись із такою проблемою, група намагається подолати її з ходу, лобовою атакою, і майже завжди зазнає поразки. Починаються суперечки і скиглення, гарячково перебираються — і незмінно відкидаються — десятки всяких варіантів. Кінець кінцем простують до мене: так, мовляв, і так, Віталію Федоровичу, що порадите?

Академік зробив довгу паузу, моргнув до Альошина.

— Ви гадаєте, я маю хоча б щонайменше уявлення, з якого боку підступити до такої проблеми? Та за розв’язання значно легших завдань люди одержують ступінь доктора наук!.. Але ж я — “непогрішимий”. Отож і доводиться грати свою роль. Недбало підкреслюю олівцем кілька яких завгодно там формул чи графіків і сухо констатую, що таких елементарно простих речей не може витлумачити хіба учень п’ятого класу; що коли я буду витрачати свій час на дрібниці, то де його брати на важливе; що паралельна група, яка розробляє схоже питання, вже намацала розв’язок і що кінець кінцем існує “метод цікавого дурника”. Останньою фразою я викриваю самого себе, показуючи власну безпорадність: “метод дурника” використовується лише тоді, коли всі інші, “розумні”, методи вичерпано.