Повернення "Галактики"
- Автор: Бережний Василь Павлович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Повернення "Галактики"». Краткое содержание книги:
Ось уже відчутно тертя повітря. І щомиті все більше й більше. Дем’янкові стало неймовірно жарко. Перед лінзами клубочився якийсь туман…
Знайшли маленького робота під Непитайлівським лісом у болоті. З болота стирчали тільки дерев’яні ноги.
Головань і Рукань витягли Дем’янка. Обмили його, обтерли. Оглянули. Наче все було гаразд. Голова, ноги й руки були на місці. А Дем’янко — ні пари з вуст…
— Дем’янку, — покликав Рукань. — Це ж ми… Обізвися… Скажи хоч слово.
Він навіть спробував трусити робота, але той мовчав.
— Почекай, — втрутився Головань. — У нього, мабуть, щось зіпсувалося всередині. Певне, якийсь блок розладнався. Адже витримати таке тертя в атмосфері — це не жарт! Добре, що так скінчилося. А то міг би згоріти! Врятувала робота ота вогнетривка речовина, в якій ми його викупали.
Дома хлопці взялися до роботи. Дем’янко таки справді постраждав від високої температури. Але полагодити його було неважко.
Якусь годину прововтузилися хлопці, і робот, немов прокинувшись зі сну, заговорив:
— Невже я знову у рідній Непитайлівці? Ох і здорово… Ну, тепер я вже не буду тікати. Вчитимусь разом з вами. Згода?
— Згода! — гукнули веселі хлопці. — Тільки щоб не пас задніх!
— Хто? Я? — скинувся Дем’янко. — Це ви мене ще не знаєте! Я не буду, як оті Лежні, що мріють про вареничні дерева, або як той бовдур Мицько…
І він розповів про Баранове урочище, Лиса Микиту, про свої пригоди у Казковому лісі— геть-чисто все, що з ним трапилось після того, як виїхав на псові з Непитайлівки.
Головань та Рукань тільки перезиралися, а малий Андрійко від захоплення аж пальця засунув у рот, наче то була найсмачніша цукерка.
— А знаєш, хто тебе увімкнув? — обізвався він до Дем’янка, коли той скінчив розповідати.
— А хто?
— Це ж я…
Смішинки так і вигравали в хитрючих Андрійкових очах! А Головань з Руканем заклякли з подиву. Так ось коли признався малий пустун!
Про все розповів Андрійко, не сказав лише одного — як тоді засторчакував із шкільного вікна…
— А пес, Дем’яночку, то ж наш Кудлай, то він мене шукав… Аж на світанку прибіг, бідолашний.
Андрійко вибіг на ганок і гукнув. За мить Кудлай тицьнувся йому в коліна. Підійшли до Дем’янка.
— Познайомся, Кудлай, — сказав Андрійко до собаки, гладячи його по голові.
Пес радісно махнув хвостом і подав лапу.
— Будемо разом до школи ходити! — вигукнув Андрійко. — І він з нами бігатиме.
— І всі дружитимемо! — додав Дем’янко. І тут задерикувато продекламував:
— Ми будемо гарно вчитись
І книжки читати,
Щоб нам більше за Луканя
Й Голованя знати!
АНДРІЙКОВА ТАЄМНИЦЯ
Минуло кілька тижнів.
Над Непитайлівкою плив сонячний осінній день. І вікна й двері в хаті Голованів були розчинені: пофарбували підлогу, то щоб просихала. Малий Андрійко аж засміявся, коли побачив, що в одній банці залишилося чимало червоної фарби. Ухопив ту банку, знайшов пензля, вискочив надвір і, не довго думаючи, почав розмальовувати білу стіну.
— Що це ти робиш? — спитав його Дем’янко.
— Хіба не бачиш? Малюю півня. Ну, як, виходить?
— Та щось не дуже, — відповів Дем’янко Дерев’янко. — Але чому ти малюєш на стіні?
Андрійко знизав плечима:
— Просто так, а хіба що? Он у Руканів усякі візерунки намальовані, у баби Горпини — квіти. А я собі хочу півня.
— Так, стіни розмальовують… — задумливо промовив Дем’янко. — От тільки не розумію: навіщо це?
Андрійко домалював зубчастого гребеня, прицмокнув від задоволення, а тоді сказав:
— Навіщо? Бо красиво. Стіни побілені, а на них малюнки. Мати казали: “Хата веселішає, сміється!” Ну, то як мій півень, Дем’янку?
— Не дуж-же.
— “Не дуж-же, не дуж-же”! — перекривив Андрійко. — Нічого ти не тямиш.
— Шия чомусь витянута, пір’я на ній настовбурчене, — продовжував Дем’янко, — одне крило довше.
— Ну й що? — заперечив Андрійко. — Це Півень-Задирака! Ось іще трохи підмалюю гребеня, ось так, бачиш, як палає? Готово, як живий!
Почувши їхню балачку, підійшла Андрійкова мама. Він і в неї спитав:
— Правда ж, мамо, як живий?
— Не зовсім, Андрійку…
— А що таке? — вирячився малий художник. — Одне крило довше, так то ж він його розпрямив, щоб ударити…
— Я не про крило, воно якраз непогано вийшло, — сказала мама, — а от про сережки ти забув. Дай пензля, домалюю і трохи підправлю.
Диво дивне! Пензель у її руках наче сам малював. З’явилися гарні сережки, ожило сердите око, а хвіст запалав багряним полум’ям!