Зірка, або терористка

Здрастуйте, — проказала у лисе тім’я.

Тім’ю заціпило, Петропавлович вивчав папери.

— Викликали?

Тім’я поворухнулося.

— Це ви мене викликаєте, Зірко Орестівно, — гидотним голосом мовив Покотило. — На відвертість.

Підвівся, блазенськи вклонився, вказуючи на свій стілець.

Його обличчя скидалося на корж-плескач, з недопеченою м’якушкою носа.

— Прошу сідати, пані, прошу порепетирувати, як ви тут виглядатимете.

Отже одяг обрала вдало. У сіренькому скромненькому виглядала б такою, на яку можна наїжджати, а викличний бузковий дозволяв наїхати самій. Почувалася Ксеною.

Принцесою-воїном. Зірка поправила на плечі тоненьку шворочку торебки.

Петропавлович засопів, назад за стіл не поліз, смішно й подурному стовбичив.

— Як ошуканий муж, дізнаюся останнім.

— Чому зобов’язана своєю візитою до вас?

— Ви втягнули всіх у скандал, — аж верескнув і забігав, мов колобок. — Ви привели цю ідіотку Голуб. Ви прилаштували Олійник. Не діждете! Маю міцні руки та добрий шлунок — не таких ковтав-перетравлював.

Потрудіться написати заяву про звільнення за власним бажанням. Це все, що можу для вас зробити… зважаючи на моє до вас колись добре ставлення. Вчителі, яких підозрюють у вбивстві своїх учнів, тут не потрібні. Не нацьковуйте на мене вбитих горем батьків і так звану громадськість — це вам не допоможе.

— А що допоможе вам?

— Ваше звільнення! Не змушуйте мене…

Що не змушувати — не почула, бо вже причинила за собою двері. Я привела Голуб і Олійник. Хочу на його місце.

Банально. Що сказав цей курвин син?

«Учителі, яких підозрюють у вбивстві дітей». Воно.

— Зірко, тобі води? — секретарка Тома співчувала. — Що він тобі сказав? Не чула, бо виходила на кухню, там з Лідкою істерика…

Зірка притьмом вибігла.

Слідча Кулик сперлася ліктями на стіл, невидючими очима втупилася в стіну. Підупала. Збайдужіла, зблякла. Те, про що дізналася…

— Викликали, Тетяночко? — до кабінету зазирала Лідія Олійник.

— Підійдіть до Станіслава Павловича, він покаже, де мене зачекати.

— Тільки не дуже баріться, Тетяночко, нам з синочком уже спатоньки.

Кулик перечекала, доки Стас мав би допровадити Олійник до кімнати для впізнання. Зайшла до сусідньої кімнати, вийшла з хлопчиком. Швиденько повела його, всадовила перед вікном у стіні. За вікном юрмилося кілька жінок. Лідія за склом випила з термосу, позіхнула, глянула на годинника.

— У зеленому платті! — хлопчик тицьнув пальцем у шкло.

— Не помиляєшся?

— Чесно, вона приїжджала на дачу. Я бачив. Міліція приїхала, а вона втекла через вікно. Я бачив.

— Спасибі, Льоню. Цей дядя тебе проведе. Ніде не затримуйся. Біжи до мами, вона в дворі. І швиденько їдьте додому.

— А вона звідти бачить, хто тут сидить?

— Ні.

— Клас! Як у кіно, а…