Сестри Річинські. (Книга перша)

Увійшла Зоня. Батькове захворювання її зовсім позбавило рівноваги. Зуби нервово цокотіли, вузьке лице стало подібним до долоні. Від страху шкіра стяглася, як від морозу.

— Мамо, треба негайно професора зі Львова… Я цим партачам не вірю. Мамо, тільки професора зі Львова! — Вона вибігла з кімнати і за дверима все ще повторювала: — Негайно, негайно професора зі Львова.

Олена вхопилася за цю думку, як потопаючий за соломинку. Як за хвилину перед тим в укол, так тепер вона відразу повірила, що життя Аркадієві може врятувати тільки професор зі Львова. Вхопився за цю думку і Нестор. Він радий був вітати кожну нагоду, яка хоча б на годину вирвала його з цієї атмосфери смерті. Сам запропонував бігти на телеграф, щоб послати професорові телеграму, а якщо вдасться, переговорити з ним по телефону. Небезпека смерті, яка ще хвилину тому ломилася у двері їхнього дому, тепер трохи відступилася. Вона ще тривала, та Олена не бачила вже безпосередньої загрози.

— Треба підготовляти Філька, — зашипіла Катерина, але Олена так і не здогадалася, що саме вона мала на думці. В якому розумінні треба підготовляти Безбородька, офіціально чужу для їх сім'ї людину?

Мати і дочки з години на годину чекали приїзду професора зі Львова. Катерина просила родичів, які вже були втаємничені у захворювання Аркадія, поки що тримати язики за зубами:

— Не треба, щоб вороги передчасно раділи з нашого горя.

Безбородько, якого Катерина сама підготувала до того, що сталося, стурбувався і зовсім засумував, коли сам оглянув хворого.

Олена, хоч це якоюсь мірою й було бальзамом для її душі, просто дивувалася, що Безбородько, який офіціально ще не належав до їх родини, так близько сприймає їхнє нещастя.

— Бачить Мариня, — шептала служниці, рада за свою найстаршу дочку, — яке чуле серце в пана доктора. Коли видужають, розповімо їм, як за ними побивався пан доктор. Я аж дивуюся, га, Мариню?

Мариня теж дивувалася, тільки не з Безбородька, а з Олени.

— Їмосць, бігме, як дитина. Пан доктор в'ються, як впійманий в'юн, бо не знають, як і що далі буде…

— Що Мариня має на думці?

— Нічого, прошу їмосць, нічого, — нахилилася наймичка до Олениних рук, — язик мій — ворог мій. Будуть їмосць доброго зятя мати.

Олена вирішила, тільки-но Аркадій зведеться на ноги, виїхати з ним на відпочинок у Карпати. Протягом двадцяти чотирьох років кожного літа просив він Олену виїхати з ним хоч на тиждень у гори. Говорив не раз, що його гризе совість за неї. Адже він вирвав її з природи і замкнув у мурах.

Олена під різними приводами відхиляла його прохання.

Здавалося їй, що, коли б знову побачила ліс, але вже без Ладиків і Ореста Білинського, у неї б розірвалося серце.

А тепер… Хто його знає? Може, нещастя, що спало на їх сім'ю, — кара господня за те, що вона, законна дружина і мати п'ятьох дітей, ховала у своєму серці спогади про того чужого чоловіка?!

Професор зі Львова (приїхав аж на другий день увечері) навіть не завдав собі труда як слід оглянути хворого. Малий, бочкуватий, в немодних черевиках на гудзиках, він послухав пульс Аркадія, заглянув йому під повіки і преспокійно заявив, що стан хворого безнадійний. Місцевий колега правильно визначив діагноз: крововилив у мозок. Власне кажучи, йому і нічого було їхати сюди. Катастрофи треба сподіватись щогодини.