Останній заколот

— Як саме?

— По-перше, ми пробуємо падати неорганізованому рухові опору ідейного спрямування. На базі банди Таргана вдалося утворити загін, який визнав платформу УНР. Крім того, хочемо консолідувати сили, залучити нових бійців і об’єднатися з іншими повстанцями Полісся. Намацати зв’язки з Києвом. Більшовики задоволені, що ліквідували Цупком і Козачу раду, проте нам достеменно відомо, що повністю знищити київське підпілля їм не вдалося: серед інтелігенції там ще міцні антисовдепівські настрої. Коротше, якщо все це з’єднати, вимальовується не така вже й невтішна картина.

— Якби уявляв її іншою, не шукав би зв’язків з вами, — погодився Вовк. — Тепер кожен багнет має бути на обліку.

— Радий, що знайшли спільну точку зору.

— То що накажете, пане отамане? Я — офіцер, і звик викопувати накази.

— Не сподівався на іншу відповідь. — Грунтенко замислився на мить. — Загін у нас, прапорщику, поки що не дуже великий — сотня бійців, проте дати вам чоту чи відділення зможемо. Та чи варто? Покладемо на вас інші обов’язки: поїдете до Києва — треба поновити контакти з рештками антибільшовицького підпілля, а через нього спробуємо встановити зв’язок з Центральним штабом. Вихід на закордонні антисовдепівські центри — сьогодні найголовніше. А ви, наскільки я розумію, зможете знайти в Києві потрібних людей.

Вовк кивнув. З одного боку, план Грунтенка ніби й влаштовував його, та не буде ж він справді зв’язувати петлюрівський загін з тими, хто зачаївся в Києві. Його завдання — вийти на шпигунське кубло, а цей тютюнників посіпака, певно, не має зв’язку з націоналістичними верховодами й навряд чи допоможе йому виявити шпигунів. Однак, якщо вдасться ліквідувати банду, це також непогано. Тому й мовив після роздуму:

— Самі знаєте, київські осередки Козачої ради розгромлені. Вірних людей я там навряд чи знайду. Л якщо й надибаю, не обійдеться без довгої перевірки. Чи варто, враховуючи все це, посилати мене до Києва?

— Не гарячкуйте, прапорщику. Ви матимете в Києві явку, до того ж надійну, канал зв’язку з закордоном, започаткований ще Савинковим — сподіваюсь, ви чули, що Борис Вікторович був майстром таких справ?

— Звідки ж? Я не шпигун, а офіцер, і, якщо відверто, усі ці секретні фіглі-міглі мені бридкі.

— Віддаєте перевагу конкретним діям? — Глипнув на нього очима Грунтенко. — Персонально рубати й стріляти?

— Я три роки просидів у мокрих окопах, а там було не до сентиментів.

— Доведеться перекваліфікуватися, прапорщику. Невже не збагнули: завдання у вас почесне й важливе, варте цілої бойової операції. До того ж, дуже небезпечне. Ми зупинилися на вашій кандидатурі ще й тому, що більшовики, як правило, гуманно ставляться до хворих та поранених. Ви зі своїми документами про тиф викликатимете співчуття.

— Співчуття співчуттям, але не маю грошей, — пробуркотів Вовк, — сиджу на мілизні.

— Нехай це вас не турбує. Що-що, а гроші маємо.

“Звичайно, пограбували поштовий вагон”, — майнуло У Вовка. Запитав, удаючи наївність: