Уран [uk]

— Це знаменитий ризький бальзам. Найкращий напій у світі допомагає від двадцяти семи хвороб,— Яніс подав чарки Наталці й дружині.

— Яніс, більше двох чарок ти сьогодні не одержиш, якщо навіть заливатимешся соловейком,— запевнила Сільва Ернстівна.

— У вас теж така дружина? — звернувся Яніс до Давида. — Якщо ні — користуйтеся нагодою... За ваш приїзд... За Україну... Там теж моє серце... На Україні загинув у двадцятому році мій брат... Він служив разом з Яном Фабриціусом... За наше знайомство й за нашу дружбу.

— Тепер я хочу почастувати вас українською горілкою,— сказав Давид, збігав на другий поверх і приніс гранчасту пляшку з перцем.

— Вельми смачний бальзам,— похвалив Яніс, посмакувавши.

— Янісе, ти багато собі дозволяєш,— зауважила Сільва Ернстівна.

— Мені, здається, сьогодні не треба виступати на арені, Сільво? Ми були колись чудовою парою,— Яніс пригорнув до себе дружину.— Ми працювали на трапеції, під куполом цирку... Нас бачила вся Європа...

— Колись ми літали в повітрі, а зараз не дуже швидко можемо ходити по землі,— усміхнулася печально Сільва Ернстівна.

— Усьому свій час. Діалектика... Тепер я раджу вам пройтися до моря, а потім добре відпочити з дороги.

Наталка з Давидом довго сиділи на березі, слухаючи величну симфонію моря.

— Змерзла? — Давид накинув свого піджака на плечі Наталці.

— Мені хороше... Дихати легко...

— Мені теж... Ти не шкодуєш, що поїхала?

— Ні,— відповіла по паузі.— Давиде...

— Що, Наталко?

— Розумієш, ми не можемо залишатися в одній кімнаті...

— Чому? Я лікар і... даю тобі слово, що... Ти можеш не турбуватись, я спатиму на балконі...

— Ні. Я попрошу Сільву Ернстівну, щоб вона знайшла тобі інше місце.

— Будь ласка. Але це умовності. Їм нема абсолютно ніякого діла до нас.

— Кому, умовностям?

— Ні, господарям.

— Я мушу їм сказати.

— Не заперечую. Хай вони переконаються, що й у наш час існує платонічна любов. Повір, що я це не пов'язую з іменем твого чоловіка...

— Ти небезпечно жартуєш, Давиде.

— Це не жарт, Наталко.

— Не розумію.

— Сліпа? — Давид узяв Наталку за плечі й повернув до себе.

— Пусти, не треба,— Наталка вислизнула з піджака і відійшла.— Чи ти гадаєш, що на курорті неодмінно треба фліртувати?

— Я люблю тебе, Наталко. Хіба ти не бачиш?

— Давиде, не підходь!

— Я люблю тебе,— повторював він, наближаючись до Наталки.— Давно... чуєш?

Наталка просто в черевиках побігла в море. Він наздогнав її, цілував гарячі губи, щось говорив, але Наталка нічого не чула...

Давид вивів її на берег, а вона хиталася, наче п'яна, в її очах застиг переляк. Треба негайно втекти звідси, знайти якусь машину, поїхати на вокзал... У Сосонку... Не можна обривати останню нитку, що зв'язує її з Платоном... Що зв'язує? Нічого не зв'язує, то все плід хворобливої уяви... Все кінчено, нема голубих візків... Платон ніколи не залишить своєї Сосонки... Ніколи... То його доля... А що робити їй?